З ким би побігати - Давид Гроссман

Все навколо неї змішалося, світ упав і важко зімкнувся. Вона зрозуміла, що вони вже ідуть і краєвид за вікном проноситься мимо. Побачила напружену м’язисту спину Міко, щосили стулила губи і напружила м’язи живота, але сльози все Одно покотилися по щоках. Тамар не витирала сліз, одрікаючись од них.

Знов і знов повторювала вона про себе ці слова, вони злилися в єдиний звук, що заполонив її всю, а потім вибухнули сиреною. Зовні нічого не було чути, Тамар замкнулася, закрилася в собі, відкинувши світ навколо, усе це нагромадження жахів. Вона втекла. Але ніхто не помітив її втечі. Вона втекла в простору кімнату, до рояля й Аліни. Єдиний притулок, де вона могла сховатися. Маленька Аліна в окулярах, що сповзають з довгого носа, стиснувши руку в крихітний і рішучий кулачок, наказує спрямувати голос у кінчик великого пальця, до вкритого червоним лаком нігтя.

— Ля-а! — тягне про себе, старанно зосередившись, Тамар.

— Ля-а! — виводить навпроти неї Аліна. — Мій ніготь ще зовсім не від-чу-ва-є те-бе!

— Ля-а!

— Ще більше ре-зо-нан-су...

І це допомагає, безгучні ноти приводять у рух інші звуки, які починають струмувати в ній, немов гаряча кров, заспокоюють, нагадуючи про світ, до якого вона насправді належить і де вона — єдине ціле.

По хвилі Тамар відчула, що очі Міко свердлять її в люстерку.

— Ти це слово останній раз бовкнула. Врубаєшся? Останній раз навіть подумала його у своїх тупих мізках. Ти винна Пейсаху сімдесят шекелів, це ти з ним сама розбирайся. Але ще раз таке ляпнеш — куку привіт, гаси світло. Рідна мама не впізнає після того, як я з тобою побалакаю.

Далі вони їхали в глухому мовчанні. Від ляпасів у Тамар розламувалась голова, і всередині все кричало, щоки палали від ударів і від сорому. Років десять, мабуть, ніхто її не бив. У дитинстві мама іноді дратувалася і шльопала, але батько завжди поспішав стати між ними. А одного разу, коли мама дуже розгнівалась (Тамар уже й не пам’ятала, що такого вона тоді накоїла) і ганялася за нею по всьому будинку, вона почула, як батько кричить зі свого кабінету: «Тільки не по обличчю, Тельмо!» — і посеред жаху гонитви її накрила тепла хвиля вдячності до батька.

Тепер вона подумала, що, можливо, він просто боявся, що на обличчі залишаться сліди.

Цей його постійний великий страх: як би хтось не помітив.

Тамар змусила себе не думати про недавню пригоду, вона знала: там, де думки, там і сльози. Вона знову сконцентрувалася на цифрах: якщо Міко щоразу під час її виступу краде два-три гаманці, якщо у неї щодня чотири чи п’ять виступів, а будуть і дні з десятьма виступами, і якщо в гуртожитку двадцять чи тридцять артистів, а то й п’ятдесят... якщо в кожному гаманці від ста до двохсот шекелів... а іноді, можливо, тисяча, — голова у неї пішла обертом. Дрібний удачливий вилупок. Можливо, і не такий уже дрібний. У неї виходило десятки тисяч щодень. Нереально! У Тамар спітніли долоні. Вона спробувала перекласти нереальні цифри зрозумілішою мовою: Пейсах Бейт Талеві за півгодини загрібає більше, ніж їй вдалося заробити за рік у щедрої Теодори.

У Зіхрон-Яаков вони приїхали о п’ятій годині. Тамар була вичавлена і змучена. Вона ледве вилізла з автівки, не уявляючи, як стоятиме перед незнайомими людьми, як стримається від сліз, як заспіває.

Але вона все-таки вилізла. Шоу має тривати. І Міко, Пейсах, уся ця мерзота тут ні до чого. У тебе виступ, то будь ласкава, зберися. Ти мусиш виступати в будь-якому стані. А коли у тебе немає сили співати від себе, то зроби це від імені Аліни, вона не пробачить собі, якщо ти зараз здасися. «Актор, який дома поскандалив із жінкою, він що, по-твоєму, має настрій зображати Гамлета? Але він перевтілюється в Гамлета!»

Тамар попленталася на пішохідну вулицю, походила там кілька хвилин, розглядаючи вітрини і своє відображення у склі — худе лисе дівчисько з величезними очима і ротом, що зараз нагадував перевернутий серп.

Вона понуро йшла серед людей, серед великих і маленьких родин. Здіймався легкий вечірній вітерець. Діти пустували, ганялися одне за одним, батьки знехотя погукували на них. Тамар крадькома занурювалася в ці дрібні радощі. Оце тобі за пісеньку, дурочко! «Серденько м’якеньке раптом затверділо». На терасі кафе сиділи молодий, дуже вродливий чоловік і хлопчик років п’яти-шести. Хлопчик попросив у батька свіжий випуск «Едіот ахронот»[34], заплутався у великих газетних шпальтах і зайшовся щасливим сміхом, а батько терпляче розправив газету і з усмішкою показав, як треба справлятися з непокірним папером.

Ці двоє любили один одного, любили з такою очевидністю, що Тамар ледве стрималася, щоб не підійти до них і не попроситися у вічні няньки до малюка. Адже вона навіть знає напам’ять усі пісеньки із «Звуків музики»! Її пройняла гостра туга за Нойкою, за її заразливою життєрадісністю, за її щічками-персиками, за їх спільними пустуваннями, за перевернутою догори дном кухнею після їхніх спроб зготувати торт-сюрприз для Леї, за виступами на ліжку, коли музика гримить на повну котушку, а вони захоплено корчать двох рокерш із жіночої в’язниці в Огайо. А Нойці ж лише три рочки! Який кайф буде, коли