З ким би побігати - Давид Гроссман

море, вона одразу почула мелодію всередині себе і, підхоплена нею, вільно і впевнено, немов досвідчена співачка, проспівала пісню, а потім, різко змінивши темп, із знайомою їй насолодою слаломіста, видала хвацьку «Бені, Бені, хуліган». Її руки злітали, як омахи полум’я, і Тамар пританцьовувала, рубаючи повітря з такою несамовитістю, якої ніколи не дозволяла собі на вечірках. На кілька хвилин вона стала Рікі Галь — з її аж через край життєлюбством, розкутістю і німбом світлого волосся, що злітає до хмар лілового диму... Хлопець з дівчиною, ненабагато старші, ніж вона сама, можливо, солдати у звільненні, почали з азартом танцювати поряд з нею. І Тамар співала для них, заводячи їх і себе, нарешті вона змогла схопити те, чого Аліні не вдавалося навчити її протягом кількох років: не боятися чужого натхнення, не витріщатися у простір за спинами слухачів, немовби вона не має ніякого відношення до того, що з ними виробляє. За час вуличних виступів Тамар навчилася без вагань дивитися їм просто в живі очі, усміхалася їм, і вже не раз без будь-якої ніяковості вона співала для якої-небудь людини в натовпі, для людини, яка їй сподобалася і яка могла, як здавалося їй, по-справжньому зрозуміти пісню. І Тамар просто у вічі дивилась на неї і навіть трохи загравала з нею, іноді відчуваючи, що своїм свердлячим поглядом не на жарт бентежить бідолаху.

А тепер її ще збуджувала думка про те, що кожен з них гадає, хто вона така, звідки взялася, яка історія стоїть за нею. Це теж було цілком нове відчуття — нічого спільного з виступом у хорі, серед дівчаток-цяціньок в однакових костюмах. На вулиці Тамар відчувала — всім тілом, усією шкірою відчувала, як люди витріщаються на неї, порпаються в ній, приміряють до неї історії і пригоди. Може, вона сирітка, змушена співом добувати собі на хлібчик. Чи майбутня рок-зірка з англійського містечка, що вклепалася в ізраїльського хлопця, який її, горопашну, кинув лити гіркі сльози, і тепер їй треба заробити на зворотний квиток. Чи нова зірка Паризької опери, що мандрує інкогніто найглухішими країнами, щоб загартувати характер і набратися досвіду. Чи хвора на рак прямої кишки, а тому вирішила провести останній, що залишився їй, рік у бурхливих пригодах. Чи повія, що вдень очищається кристально-прозорим співом...

Було щось захопливе в цьому виступі на березі моря, в цих образах, що миготіли перед очима, в її голосовій розкутості. Тамар раптом помітила, що вперше в житті спітніла од співу, і це її так завело, що навіть коли Міко подав знак закруглятися, вона проспівала ще одну пісню, проігнорувавши його лютий погляд, — проспівала «Дурочку-дурочку», обіймаючи себе і похитуючись у ритмі хвиль і брехливо-ніжної мелодії, що маскувала укуси в’їдливих слів:

Дурочка-дурочка, дурочка-дурочка, Ось тобі за пісеньку без масла булочка. Дурочка-дурочка, дурочка-дурочка, Сіло твоє сонечко, замовкла дудочка.

У самозабутті і гіркій знемозі Тамар злегка пританцьовувала на місці:

Струнки твої ніжні, Сни такі безгрішні, Ти сама їх там плекала, Ось вони тебе й дістали...

Коли ж усі розійшлися, Тамар побачила, як осторонь колами ходить літня жінка, не відриваючи погляду від асфальту, заглядаючи під лавки, пірнаючи в кущі.

— Ну ось тут же я стояла, — забурмотіла вона, зустрівшись поглядом із Тамар. — Може, випав? Чи поцупили? Але як? Скажи, ну як це, як? Я тільки на хвильку зупинилася послухати пісеньку, аж раптом бачу — нема, нема його!

— Кого нема? — У Тамар упало серце.

— Гаманця з усіма грошима і документами.

У жінки було широке обличчя з червоною сіточкою судин з боків величезного носа, на голові погойдувався вавилон з фарбованого яскраво-жовтого волосся.

— Сьогодні отримала триста шекелів од боса на весілля моєї дочки. Триста! А він таких грошей ніколи не дає! І ось лише на хвилиночку зупинилася тут тебе послухати. Ой, я ідіотка! Нічого, нічого не лишилося!

Її голос зірвався. Тамар простягнула їй усі шекелі, які накидали їй у шапку:

— Візьміть!

— Ні, ні, не треба! Не можна! — Жінка відсахнулася, жалісливо доторкнувшись до руки Тамар. — Не можна... тобі треба їсти... маленька... така ціпонька — і ще мені даєш? Ні, ні, недобре...

Тамар сунула гроші їй у руку і втекла. Пляжем вона брела чорніша за хмару, а опинившись у машині, заявила:

— Грошей нема. Зовсім. Було десь сімдесят шекелів, я віддала їх тій жінці.

— Якій жінці? — Міко сіпнувся.

— Тій росіянці, яку ти обчистив.

Запанувала тиша. Потім Міко розвернувся. Дуже повільно розвернувся. І тут вона побачила його обличчя перед собою. Усе страшенно сповільнилося, ніби потонуло у в’язкій тиші. Тамар побачила глибоку складку на лобі Міко, коротке кучеряве волосся і тонкі губи.

І тут він її ударив. Два ляпаси — один за одним. Спочатку голова Тамар сіпнулася праворуч, потім — ліворуч. Дінка підвелася, загрозливо загарчала. Тамар опустила руку на голову собаки. Спокійно, спокійно.