З ким би побігати - Давид Гроссман

Публіка захоплено аплодувала, зажадала ще, але співати на біс не хотілося. Тамар поривалася рушити в дорогу — аби зрозуміти, у що втрапила, в якій виставі вона бере участь і яку саме роль відведено їй.

Коли вона закінчила співати, босий хлопчина, майже хлопчик, з палаючими очима, тонкий і млосний, у галабеї[33], з намистинами у волоссі, сказав, що вона неодмінно мусить негайно поїхати з ним у Галілею. Там є одна печера з божественною акустикою, ніби спеціально створена для її голосу, і він просто зобов’язаний почути її там. Коли хлопець промовив «печера», Тамар на мить побачила свою печеру — з матрацом, складаним стільцем і гітарою біля стіни. Хто знає, чи вдасться їй коли-небудь туди добратися. Хто знає, чи вдасться привести туди Шая. Тамар увічливо усміхнулася хлопчині і заперечливо похитала головою, але той не здавався:

— Та ти тільки поглянь!

Раптом він схопив її за руку вище ліктя і почав гладити:

— Бог створив її навмисне для твого голосу. Ну ж бо, кицю, заспівай мені там тільки одну пісеньку...

Тамар із силою відтрутила його руку. Її сіро-блакитні очі зробилися сталевими.

— Відвали, кому кажу!

Хлопець поглянув на неї і, щось розгледівши, шарахнувся і зник.

Тамар якийсь час повешталася бічними вулицями, відчуваючи себе арештантом, що бреде етапом з однієї в’язниці до іншої. Люди поспішали у своїх справах, гомоніли, проїжджали машини — звичайне, повсякденне життя. Здавалося, досить простягнути руку, щоб доторкнутись до нього. Але Тамар бачила все неначе крізь скло.

Міко навіть не поглянув на неї. Вона простягла йому пакет з грошима, він зважив його в долоні.

— Все?

— Все, що дали, — відповіла Тамар і одразу розсердилася на себе: чого це вона перед ним вибачається?

— Дивися, якщо будеш ховирити, тобі капець. Хто-хто, а ми перевіримо.

— Я нічого не взяла, — тихо сказала вона і продовжувала дивитися йому в очі, поки він не одвів погляд.

Машина рушила, і мовчанка більше не уривалася. Тамар намагалася зрозуміти, що тут відбувається. Пейсах вранці пояснював комусь, що йому потрібний півгодинний проміжок між виступами. Навіщо? Під час співу вона бачила, як Міко походжав серед слухачів. Від кого він повинен її захищати і чому так боїться поліції? Коли цей хлопець з галілейської печери чіплявся до неї, Міко не прийшов їй на допомогу. То в чому ж його роль? Ніякої логіки в цьому не було. Ну привезли її у Хайфу, попередили, залякали, вона поспівала, нічого особливого не сталося, і тепер її везуть на інший виступ. До чого все це?

Тоді вона покликала на поміч батька. Хай хоч трохи допоможе. Доходи проти капіталовкладень, рентабельність, прибутковість — усі ці його мантри, всі ці слова-панцири, за якими він ховається. Вона згадала п’ятсот шекелів, які Шелі заробляє щодня. Ну, припустімо, не всі заробляють так, як Шелі. Припустімо, в середньому кожен з артистів приносить... Вона почала обчислювати. Заплуталася. Числа завжди збивали її з пантелику. Все її нутро повставало проти цифр. Тамар заплющила очі і заходилася рахувати наново. Потім помножила на кількість хлопців і дівчат, яких бачила вранці. Вийшло приблизно десять тисяч шекелів на день. Нічого собі, ціла купа грошей. Але чогось, як і раніше, бракувало.

Виступ біля «Центру Зів» теж пройшов без пригод. Там вона співала ще гірше, цілком поринувши в загадку, що не давала їй спокою, а проте публіка була в захваті. Це годі пояснити. Всі ці овації лише доводять, який великий розрив між її власними відчуттями і чужим сприйняттям її співу. Правда, цю дуже характерну оскому, що залишилася після невдалого виступу, Тамар знала чудово. У такі хвилини вихлюпувана на неї любов лише підкреслювала її внутрішню самотність і почуття, що ніхто її не розуміє.

Як Шай сказав років два тому, після якоїсь халтури: «Іноді набагато образливіше, коли тебе люблять помилково, ніж коли ненавидять за діло».

Люди підходили і схвильовано потискували їй руку, розпитували і висловлювали тривогу, і їй було приємно, що за неї ось так хвилюються.

І ще там був поліцейський. Далеко, осторонь. Але він був зайнятий якимсь ошатно убраним паном, який схвильовано щось говорив і запально розмахував руками — судячи з усього, розповідав про якесь жахіття, що трапилося з ним. Поліцейський слухав, щось записував і в бік Тамар жодного разу навіть не поглянув.

— Цього разу трохи краще, — вихопилося у Тамар, коли вона передавала Міко гроші.

Потім усю дорогу вона мучила себе за цю фразу, згораючи від сорому, що так намагається йому догодити. Що «трохи краще», що? Що грошей більше заплатили? А якщо грошей заплатили менше, то ти менше коштуєш? Менше, ніж Шелі? Підлабузниця....

Вперше, відколи вона вийшла на вулицю, Тамар зрозуміла, що торгує собою — у буквальному розумінні цього слова. Вона присяглася собі, що ніколи, ніколи більше не вибачатиметься за мізерний заробіток. Ні перед Міко, ні перед Пейсахом, узагалі ні перед ким на світі. Вона випросталася на сидінні машини і задерла підборіддя. І зразу згадала Теодору. Її заняття, її покликання — співати, твердо сказала собі Тамар, усе інше — не її діло.

На хайфському променаді Бат-Галім вона заспівала португальську пісню «Як солодко у морі вмерти». Раніше Тамар майже не працювала над цією піснею, а проте, побачивши