Сюрпризи долі - Єва Гата

— Не те слово! Не дає дихати на повні груди. Я вже від її переживань задихаюся. От і зараза, зіпсувала настрій.

Марина також почувала себе не найліпше. Вона стала причиною тривоги жінки, яку зовсім не знала. У Вітаса пропав настрій і до вечора так і не поліпшився.

«Даремно жінки переслідують своїх чоловіків. Це ж ні до чого доброго не призводить, лише додає тривоги і роздратування. Як нерозумно», — розмірковувала серед ночі, пригадуючи вираз обличчя Вітаса під час розмови про його жінку. «А чим я краща? Сама намовляла Олену стежити за Георгієм, коли довідалася, що той має коханку». Марина важко зітхнула. «Я погана порадниця, а тепер стала ще й поганою дружиною, — продовжували мучити думи, — напевно, його жінка також не спить і вираховує, з ким її дорогоцінний Вітас».

Марина зауважила, що з кожним днем її все більше тягне до коханця. Він зачарував її і міцно прив’язав до себе.

«Скільки ж у його житті було жінок? Не одна дурепа попалася на його солодкі обіцянки. І які їхні долі? Хто кого покидав? Швидше за все вони йому обридали. Чи хтось знає, що він розповідає своїй жінці? Вони як були разом, так і є, впродовж багатьох років, і ніхто нікого не збирається покидати. Усі ці сентенції про неповторне кохання лише для створення гарної атмосфери. А раптом і я набридну Вітасу?» — розмірковувала. «Я ж люблю Олеся і також не хочу з ним розлучатися. То чому боюся втратити Вітаса?» — продовжувала діалог сама з собою. «Бо спробувала забороненого плоду і, як наслідок, стала підвладна йому. Я прив’язалася до нього», — спробувала відповісти. «Неправда! Захочу і порву усі нитки. Жила ж дотепер без нього, то й зараз проживу», — намагалася заперечити собі. «Не вдасться. Заборонений плід змінює усе на генному рівні», — злякалася власних висновків. «То що, я у капкані до кінця життя?» — вирвалося болісне зітхання з грудей. «Дурниці, — розсердилася на себе, — завжди є вороття, та, на жаль, воно пролягає через страждання». «Що я мелю, дурепа? Завжди чогось боюся. Живи собі і отримуй задоволення».

Марина хотіла думати про щось інше.

«Я його не хочу кохати! Та він такий сильний, що цілком заволодів мною» — знову самовільно вихопилося. «Поки він зі мною, матиму те, що захочу» — хотіла себе потішити. «А потім?» — відчула біль в грудях. «Потім буде потім, навіщо забивати собі голову дурницями», — заспокоїла себе. «А плоди?» — раптом знову загризла совість. «І Олесь, і Вітас — так не буває, треба подбати про майбутнє. Як знати, що буде далі?» — спробувала прикоротити безсенсовний діалог. «Нескладно, біда лише в короткозорості», — продовжувала гризти совість. «Може, чим швидше від нього звільнитися?» — злякалася своїх висновків. «Дурниці, таке трапляється раз у житті, другого такого шансу не буде», — хотіла заглушити голос совісті. «Але я ніколи не покину Олеся, нечесно користуватися чиїмись почуттями».

Марині стало душно.

«Переосмислення приходить тоді, коли втрачаєш», — знову виникла нізвідки думка. «Краще спати. Ще завтра до полудня, а тоді літаком дві години і вже вдома», — почала терти голову так, наче хотіла викинути з неї думки.

Наступного дня Вітас був ще похмуріший.

— Я щось не дуже добре себе почуваю, тому, якщо не заперечуєш, прогуляємося до собору і повернемося у готель.

— Гаразд, треба ще зібрати речі, — погодилася Марина.

Вони мочки вийшли на вулицю.

— Хочу зазирнути у подвір’я монастиря святого Їржі, — якось сумно промовив Вітас.

— Як забажаєш.

— Їржі — по нашому Георгій, Юрій. Монастир існує ще від 973 року.

— Георгій Змієборець? — перепитала Марина.

— Його скульптуру ми бачили біля собору святого Віта.

— Маєш, і тут від нього не сховатися, — вирвалося у Марини.

— Ти про кого? — здивувався Вітас.

— Та про одного знайомого, його ще називають Фебом.

— Він був твоїм коханцем?

— Ні.

— Ти його любила?

— Це мана.

— Я для тебе — також мана?

— Ти реальний, мені з тобою добре.

— Ти мала коханців?

— Ні, ти перший.

— Щось не віриться.

— Я кажу правду.

— Гляди ж, якщо зауважу, що ти граєшся мною…

— То що?

— Фатально для тебе.

— Не лякай мене.

— Я попереджаю, бо зроблю те ж, що і святий Їржі.

— Що? — не зрозуміла Марина.

— А ось що! — Вітас вдарив уявним списом у землю.

— І ти хочеш подолати змія, — зітхнула Марина.

— А хто ще долав? Феб?

— Так.

— Кожен бореться зі своїм змієм. У мене для цього приготована спеціальна зброя. Та зараз не про те. Послухай мене уважно.

— Слухаю.

— Марино, ти знаєш, що твоє ім’я означає «морська». Тому я хочу подарувати тобі на згадку про наше кохання срібну брошку у вигляді кораблика, — Вітас витяг із кишені маленький пакуночок. — Я хочу, щоб він постійно розхитувався на хвилях твоїх грудей.

— Дякую, ти вже подарував музичний диск, — прилинула до Вітаса.

— Дрібниці, я люблю робити подарунки.

— І як часто ти їх робиш?

— Коли маю натхнення.

— А зараз у тебе воно є? — іронічно запитала Марина.

— Ти не повинна так зі мною розмовляти, від цього мені болить серце.

— Вибач, більше не буду.

— А зараз послухай уважно. Додому з летовища поїдемо різними таксівками.