Червоне і чорне - Стендаль
«Оце вона й є — подумав абат Дірар, — ота фатальна схильність до протестантства, яку я завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого письма!»
(Жюльєн тільки що виклав йому деякі міркування, — хоч про це його не питали, — щодо часу, коли насправді написані були «Книга буття», «П'ятикнижжя» тощо.
«До чого можуть призвести такі нескінченні міркування про святе письмо, — подумав абат Пірар, — як не до його особистого тлумачення, тобто до найжахливішого протестантизму. І поруч з цими небезпечними знаннями — нічого з отців церкви, що могло б урівноважити цей нахил», але директор семінарії був приголомшений остаточно, коли запитав Жюльєна про духовну владу папи і почув не положення старої галліканської церкви, а точний переказ мало не всієї книги пана де Месера.
«Дивак цей Шелан, — подумав абат Пірар, — чи не для того він дав йому цю книгу, щоб навчити його не ставитись до неї серйозно?»
Марно ставив він запитання, щоб дізнатись, чи справді Жюльєн вірить в доктрину де Месера. Юнак відповідав точно за книжкою, напам'ять. Тепер Жюльєн зовсім опанував себе. Після дуже довгого іспиту йому здалося, що суворість пана Пірара до нього була вже тільки удавана. І справді, якби не правила надзвичайної суворості, яких абат Пірар дотримувався ось уже п'ятнадцять років щодо своїх учнів, котрих він навчав теології, ректор семінарії розцілував би Жюльєна в ім'я логіки, настільки його відповіді були чіткі, точні й ясні.
«Ось розум сміливий і здоровий, — казав він сам собі».
— Часто ви так падаєте? — спитав він Жюльєна по французки показуючи пальцем на підлогу.
— Це зі мною вперше в житті, — відповів Жюльєн, — мене налякало обличчя воротаря, — додав він, почервонівши, як хлоп'я.
Абат Пірар ледве помітно всміхнувся:
— Ось наслідки суєтної світської пишноти ви, певне, звикли до усміхнених облич, які є справжнім вертепом брехні та облуди. Істина сувора, пане. Та хіба не суворим € й наш обов'язок тут, на землі? Треба подбати, щоб ваша свідомість не піддавалась цій слабості — надмірній чутливості до суєтних принад зовнішності.
— Якби вас не рекомендували мені, — провадив абат Пірар, знов переходячи з очевидним задоволенням на латинь, — якби вас не рекомендувала мені така людина, як абат Шелан, я розмовляв би з вами суєтною світською мовою, до якої ви, здається, звикли. Повна стипендія, про яку ви просите — річ, скажу я вам, майже неможлива. Але мала була б нагорода абатові Шелану за його п’ятдесятирічні апостольські труди, якби він не міг розраховувати хоч на одну стипендію в семінарії.
Потім абат Пірар порадив Жюльєнові не вступати без його згоди ні до яких таємних товариств чи братств.
— Даю вам слово честі, — сказав Жюльєн з палкістю чесної людини.
Ректор семінарії вперше усміхнувся.
— Це слово зовсім не годиться тут, — сказав він, — воно занадто нагадує про суєтну честь мирян, яка так часто призводить їх до помилок і навіть до злочинів. Ви мусите слухатись мене в силу параграфа сімнадцятого булли Unam ecclesiam святого Пія V. Я ваш духовний начальник. В цьому домі, любий мій сину, слухати — значить коритись. Скільки у вас грошей?
«Все зрозуміло, — подумав Жюльєн, — саме тому я й став «любим сином».
— Тридцять п'ять франків, отче.
— Записуйте докладно, на що витрачатимете ці гроші. Вам доведеться звітувати переді мною.
Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жюльєн покликав воротаря.
— Проведіть Жюльєна Сореля в келію номер сто три, — сказав йому абат Пірар.
На знак особливої ласки він дав Жюльєнові окреме приміщення.
— Віднесіть туди його валізу! — додав він.
Жюльєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пізнавав її.
Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву рівнину по той бік річки.
— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жюльєн. Але, звертаючись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жюльєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.
Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив1 що спав на підлозі.
XVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ, ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ
Я один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене. Всі ті, хто на моїх очах домагається успіху, люди безсоромні й черстви, я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м'якосердість. Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то з горя від того, що люди такі жорстокі.
Юнг
Жюльєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жюльєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:
— Зогрішив, преподобний отче. Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жюльєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша, як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.
Через кілька днів Жюльєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.
«Е, боже ж мій, за кого вони мене мають, — міркував Жюльєн, — невже вони думають, що я абетки не знаю». І він вибрав абата Пірара.
Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист з Вер'єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.
— Абат Кастанеда — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі, — додав семінаристик, нахилившись до вуха Жюльєна.
Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що й діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе за неперевершеного
