Червоне і чорне - Стендаль
Так минуло хвилин 8 десять: скромно вдягнений чоловік за столом все писав і писав. Жюльєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося, він от-от упаде. Який-небудь філософ сказав би, хоч, може, він і помилився б: «Так жахливо діє потворне на душу, створену, щоб любити прекрасне».
Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жюльєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жюльєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.
— То ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче сказав чоловік.
Жюльєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й страшенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.
— Ближче, — сказав чоловік в сутані.
Жюльєн вробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.
— Ваше ім'я?
— Жюльєн Сорель.
— Ви дуже спізнились, — сказав той, знов уп'явшись у нього своїми грізними очима.
Жюльєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.
Чоловік подзвонив. Жюльєн втратив тільки здатність бачити й рухатись; але він чув, як до нього хтось підійшов.
Його підняли й посадовили на дерев'яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:
— В нього, мабуть, падуча. Тільки ще цього бракувало!
Коли Жюльєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. «Треба бути мужнім, — сказав сам собі наш герой, — і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають». Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жюльєна, спитав:
— Ви можете відповідати на мої запитання?
— Так, пане, — сказав Жюльєн слабким голосом.
— Д! Це добре.
Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жюльєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:
— Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.
— Отже, я маю честь говорити з паном Піраром, — сказав Жюльєн завмираючим голосом.
— Очевидно, — відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.
Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.
— Лист пана Шелана короткий, — сказав він, ніби розмовляючи сам з собою. — Intelligent pauca[20]. В наші часи чим коротше писати, тим краще!
Він прочитав уголос:
— «Посилаю до вас Жюльєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жюльєна вийде чудовий працівник у господньому винограднику. Пам'ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?»
— Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жюльєна; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавлений людяності. — Щире? — повторив він тихіше й заходився читати далі.
«Прошу у Вас для Жюльєна Сореля стипендії; він її заслутовує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссю, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати богові: я починаю звикати до жахливого удару, що спіткав мене. Vale et me ama[21]».
Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: «Шелан».
— Душа його спокійна, — сказав він, — і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб'є мій час!
Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жюльєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охопив його з тої хвилини, коли він увійшов у цей дім.
— В мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний сан, — нарешті сказав абат Пірар суворим, але не злим голосом, — з них тільки сім чи вісім були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев'ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ.
Жюльєн з зусиллям пройшов через усю кімнату, і йому вдалося втриматися й не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходило на зелену околицю; він глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив старих друзів.
— Чи розмовляєте ви латинською мовою? — спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.
— Так, преподобний отче, — відповів Жюльєн, потроху отямлюючись, хоч справді жодна в світі людина не здавалась йому менш «преподобною», ніж абат Пірар за ці півгодини.
Розмова провадилась далі латинню. Вираз очей абата поступово ставав менш суворим. Жюльєн потроху заспокоювався. «Який же я кволий думав він, — коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон». І Жюльєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що догадався сховати майже всі свої гроші в чоботи.
Абат Пірар проекзаменував Жюльєна з теології і був вражений його знаннями. Ще
