Червоне і чорне - Стендаль
На двох більярдах ішла гра. Маркери вигукували рахунок, гравці бігали навколо більярдів, оточених глядачами. Клуби тютюнового диму обгортали юрбу синюватою хмарою. Високі на зріст чоловіки, з похилими плечима, важкою ходою, неймовірними баками і в довгих сюртуках привертали увагу Жюльєна. Ці благородні нащадки стародавнього Бізонтія не говорили, а кричали і вдавали з себе грізних воїнів. Жюльєн завмер на місці від захоплення. Він думав про неосяжність і розкіш цього великого міста, яким був Безансон. Він не наважувався замовити чашку кави в одного з отих молодиків із зверхнім поглядом, які викрикували рахунок гри.
Але дівчина, що сиділа за скойкою, помітила вродливого юного провінціала, що стояв за три кроки від пічки э пакунком під пахвою і уважно розглядав бюст короля з чудового білого гіпсу. Та дівчина з Франш-Конте, висока, ставна і чепурно вбрана, як це годиться для такого кафе, вже двічі тихо покликала, щоб почув тільки Жюльєн: «Пане! пане!» Жюльєн, зустрівшись поглядом 8 великими синіми, напрочуд лагідними очима, зрозумів, що вона звертається саме до нього.
Він швидко попростував до стійки, де стояла красуня, точнісінько так, ніби йшов на ворога. Від його різкого поруху пакунок його випав.
Яким жалюгідним здався б наш провінціал юним паризьким ліцеїстам, що вже в п'ятнадцять років уміють увійти до кав'ярні з такою гідністю! Проте ці хлопці, так добре вимуштрувані в п'ятнадцять років, стають звичайними у вісімнадцять. Непереборна сором'язливість, що зустрічається в провінції, іноді переборює себе, і тоді вона змушує дерзати. Підходячи до молодої, та ще й такої вродливої дівчини, що сама заговорила до нього, Жюльєн подолав ніяковість і, осмілівши, подумав: «Скажу їй щиру правду».
— Пані, я вперше в Безансоні. Мені хотілося б за гроші одержати чашку кави з хлібом.
Дівчина посміхнулась і зашарілася, вона боялась, що гравці в більярд помітять гарного юнака і почнуть з нього глузувати, а він тоді злякається й не прийде більше в кав'ярню.
— Сідайте тут, біля мене, — сказала вона, вказавши на мармуровий столик, який майже зовсім ховався за великою стійкою з чорного дерева, що виступала в зал.
Дівчина перехилилася через прилавок, і це дало їй змогу показати свій гнучкий стан. Жюльєн помітив це, і думки його враз набули іншого напрямку. Красуня поставила перед ним чашку, цукор і хлібець. їй не хотілося кликати офіціанта, щоб той приніс кави, бо вона розуміла, що, коли той підійде, вона не буде вже на самоті з Жюльєном.
Жюльєн замріявся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деякими хвилюючими спогадами, які раз у раз виникали перед ним. Згадавши, як палко його кохали, він майже зовсім позбувся своєї ніяковості. Красуні досить було глянути Жюльєнові в очі, щоб зрозуміти все.
— Цей тютюновий дим викликає у вас кашель, приходьте снідати завтра до восьмої години ранку, я тоді майже сама.
— А як вас звуть? — спитав Жюльєн, усміхаючись несміливо і з щирим захопленням.
— Аманда Біне.
— Чи не дозволите ви мені прислати вам через годину один пакуночок, такий завбільшки, як оцей?
Красуня Аманда на мить задумалась.
— За мною стежать; те, про що ви мене просите, може мені пошкодити; а проте я зараз запишу свою адресу на картці, ви її наліпіть на пакунок. Можете послати його мені, не боячись.
— Мене звуть Жюльєн. Сорель, — сказав юнак, — в мене нема ні родичів, ні знайомих у Безансоні.
— А, розумію, — сказала вона, зрадівши, — ви вступаєте до юридичної школи?
— На жаль, ні, — відповів Жюльєн, — мене посилають у семінарію.
Глибоке розчарування промайнуло на обличчі Аманди; вона покликала офіціанта; тепер вона зробила це без вагань. Офіціант, навіть не глянувши на Жюльєна, налив йому кави.
Аманда одержувала за прилавком гроші; Жюльєн був гордий, що наважився поговорити. Біля одного з більярду голосно сперечалися. Крики й вигуки, які лунали в цій величезній залі, зливались у якийсь суцільний гомін, що вражав Жюльєна. Аманда сиділа, замислившись і опустивши очі.
— Коли хочете, мадемуазель, — сказав він раптом упевнено, — я можу назватись вашим родичем.
Така потішна самовпевненість сподобалась Аманді. «Це не якийсь там пройдисвіт», — подумала вона й поквапливо прошепотіла, не дивлячись на нього, бо весь час стежила, чи не йде хто-небудь до стійки.
— Я з Жанліса, біля Діжона, ви скажіть, що ви теж із Жанліса, родич моєї матері.
— Скажу неодмінно.
— Кожний четвер о п'ятій годині, влітку, пани семінаристи проходять тут повз кав'ярню.
— Якщо ви згадаєте про мене, коли я теж тут проходитиму, вийдіть з букетиком фіалок у руці.
Аманда глянула на нього здивовано. Цей погляд перетворив мужність Жюльєна в одчайдушну відвагу, проте він все ж зашарівся, кажучи їй:
— Я почуваю, що безтямно закохався в вас.
— Говоріть тихіше, — сказала вона злякано. Жюльєн намагався пригадати кілька фраз з пошарпаного томика «Нової Елоїзи», який потрапив йому до рук у Вержі. Пам'ять його стала йому в пригоді. Протягом десяти хвилин він цитував зачарованій мадемуазель Аманді «Нову Елоїзу» і був щасливий від власної хоробрості. Раптом красуня набрала крижаного вигляду. Один з її коханців з'явився в дверях кав'ярні.
Він підійшов до стійки, насвистуючи й поводячи плечима, і глянув на Жюльєна. В ту саму мить в уяві Жюльєна, що завжди все перебільшував, виникла думка про дуель. Він пополотнів, відсунув свою чашку, набрав рішучого вигляду й уважно втупився очима у свого суперника. Коли той нахилився, безцеремонно наливаючи собі біля прилавка склянку горілки, Аманда поглядом наказала Жюльєнові опустити очі. Він послухався і протягом двох хвилин сидів не ворухнувшись, блідий, рішучий, думаючи тільки про те, що ось-ось мало трапитись; він був справді гарний в цю хвилину, Суперника здивували очі Жюльєна; вихиливши одразу склянку горілки, він щось сказав Аманді, засунув руки в кишені свого широченного сюртука і попростував до одного з більярдів, насвистуючи й поглядаючи на Жюльєна. Жюльєн схопився, не тямлячи себе від люті, але не знав, як почати сварку. Він поклав свій пакунок, і набравши найзухвалішого вигляду, рушив до більярда.
Марно підказувала йому розсудливість: затіяти дуель з першого ж дня в Безансоні — значить, погубити церковну кар'єру.
«Та дарма, принаймні ніхто не скаже, що я злякався нахаби — думав він.
Аманда побачила його хоробрість, що так гарно контрастувала з наївною соромливістю. Вона відразу
