Ангели помсти - Олесь Ульяненко

загиджений світ, для неї ненормальний. Серед ночі вона прокидається і шепоче: «Люблю… Люблю… Люблю…» Я вдаю, що сплю, вдихаючи запах шкіри крісел, і навіть не думаю, до кого її слова. Відчуваю себе нетямущим водієм, що сів у авто без гальм і летить прямо, з великою охотою, до пекельної безодні. Мені не важлива її любов, любов до мене чи до когось іншого. Важливе саме кохання, як головна речовина всього живого.

Альма не любила свою сім’ю. Зі своєї нудної фантазії вона періодично висмикувала мене або Діму Кольта. Всі проблеми вирішувала через наркоту. Едік оклигував повільно. У нього то сифіліс відкривався жовто-червоними виразками, то йому несподівано робилося легше. Коли йому робилося легше, він ділився з нами думками про свою операцію. І тоді дивився своїми волошковими порцеляновими очима з широкими зіницями то на Альму, то на мене. Коли хвороба загострювалася, він годинами розмовляв з якимись невидимими співбесідниками. І тоді, намацавши вену голкою, Альма впускала собі кілька кубів, щоб стримати сльози.

– Від сифону, зайчик, не помирають, – говорив я їй.

– Як і від наркотиків?

– Помирають від самих себе. Ми хочемо змінити світ, але він незмінний, і ми ламаємося об його вісь.

Ми шукаємо колонію хіпі, тобто колишніх хіпі. Ми шукаємо Діму Кольта. Я, Альма, Едік. Перед нами сарай. Сарай! Що може бути краще для комуни! Злягайтесь і розлягайтесь. Чого ти, Кольт, кремпуєшся? Ти сюди йшов, усю дорогу йшов, мій розвеселий. Ось він, земний рай, з продірявленими носами, безокий, з гнилими зеленими губами. Душу вони полишили десь на дні того суспільства, звідки вийшли, а комуні лишили догниваюче тіло. Ось чим закінчується земний рай, щоб воно виздихало, моє моралізаторство. Але ілюзія земного раю закінчується дегенератством. Сморід висів разом з мухами.

Я курив, наче перед розстрілом. Діма Кольт розплющив одне-єдине око. Замість двох одне. Вирішили, що глухонімому вистачить й одного ока. Альма схилилась і провела долонею над обличчям Кольта. У відповідь він кволо підвів руку і зробив дашок. Літера А. Око сміялося. Вони заговорили на своїй мові, одними очима, семеро очей. Альма повернулася, дістала з сумочки велику ампулу морфію, втягла всі десять кубів у шприц. Потім ще маленьку, витягла її. Діма усміхнувся. І вже знайомим жестом показав, як він її любить. Я курив, як перед розстрілом. Авт… Яка там евтаназія? Останній стрибок безногого і безрукого самурая. Око смикнулося і затихло в дірі неба. Лишилося шестеро.

Мармелад з місяць тирлувався на Подолі. Навпроти ощадкаси. Місяць він спостерігав, як хлопці-інкасатори курять, без пістолетів, поставивши торби під ноги. Точать розмову про те і про се. Мармелад перевішає всіх наркош і замочить панків. Вони сидять разом з Васею Клімом. Місяць уже як сидять. Вася Клім гниє потроху. Це від наркоти. Мармелад це знає, але виходу іншого немає. Він у бігах. Батько за ґратами. Що може бути краще? Інкасатори курять. Вася Клім харкає кров’якою. Курить у рукав – якого дідька, хіба не можна так? Вася зривається, перебігає вулицю, хапає дві торби і, вихляючи, біжить по Сагайдачного. Постріл невидимого з даху переламує його навпіл. Мармелад підхоплює торбу і зникає в метушні. Його дорога лежить до дока Зелінського. Які симпатії? На похороні у мене до нього будуть симпатії.

Альма сидить на порозі й курить. Вона сидить у будинку дока Зелінського. Її ламає. Ми з Едіком, дві пари очей. Альма заходить. Хилитнулася фіранка. Альма вийшла. Кінець – показала руками. Шестеро очей. Мармелад збігає на ґанок. Яскравий вибух виносить усі вікна в чотириповерховій віллі. Шестеро очей зустрічаються в одному поцілунку. Все тільки розпочинається. Ми слухаємо, як гудуть високовольтними дротами поїзди метрополітену. Шестеро очей училося жити, щоб померти…

9 червня 2005 року, Київ

Танька

Михайлові Бриниху, щоб був здоровим. Хой!

1

Казка її життя закінчилась. Ангел смерті скерував кулю по належному периметру, а потім несподівано пурхнув на фасад готелю «Дніпро»; його зацікавив чоловік, який біг московським мостом, вихляючи усім тілом, ухиляючись від рук людей у міліцейській формі; коли він повернувся до свого звичного заняття, куля вже влучила у голову Тані Рудківської, розшила черепні шви, вискочила ззаду і вліпилася в бетонну стіну. Життя довго не могло полишити її, а тому вона лежала на асфальті, перед відчиненими дверима салону, а люди йшли, дивилися на неї, наче запитуючи: чого ця баришня тут розляглася? Сонце сипалося білим снігом, і скрізь було біло, а Танька відчувала, як холонуть ноги, а в голові творяться зовсім не припустимі думки, яких вона до того не знала. Ангел провів поглядом чоловіка, який біг з усієї сили від переслідувачів. Тоді підняв важкі крила, пролетів гірляндами мостів над тяжкими свинцевими водами і вже сидів на шляху чоловіка, який налягав на ноги так, наче їх ось-ось позбудеться. Ангел смерті, напевне, здивувався, якщо подібні істоти вміють дивуватися, але зір його став м’якшим, бо з боку Дзержинського він побачив білу пляму, що перетворилася на яскраву кулю. Ангел упіймав поглядом свого колегу, конкурента по ремеслу. Посидівши на балконі якусь мить, ангел смерті пірнув у теплі потоки повітря і зник, кажучи простіше, лишився ні з чим.

Наш чоловік був, що називається, полохалом смерті. Він нагадував молоде загнане лоша: запалі щоки, карі очі, чорний, колись прилизаний, чуб видавали у ньому людину з упертим характером, але довгий закручений ніс наштовхував на думку, що він може поступитися принципами, якщо треба. Зовнішність грішила протиріччями, якщо не чимось більше. Вже другий ангел летів над головами спецназу і чоловіка, котрий тримав над головою руки в наручниках. Біг він важко, виставляючи ходулі ніг майже у два кроки, у порівнянні з дрібними кроками міліціонерів. Несподівано чоловік, зробивши зиґзаґ, вискочив на перила мосту. Повітря густе, осіннє, прошите криками міліціонерів. Пізніше, коли він, балансуючи на перилах, зависнув чорною комахою, наче плавець, наче прозорий фантом з чорного непробивного скла, гучне ревіння паровоза