Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Отож я відклав читання до початку таких змін. Тоді я б ставився до книжок, як до знайомих, мав би час на спілкування з ними, певний, спокійний і приємно проведений час, і то такий довгий, як тобі хочеться. Звичайно, деякі книжки стоятимуть ближче до тебе, і годі сказати, чи можна наперед бути впевненим, що ти не витратиш на них зайві півгодини замість прогулянки, розмови, початку театральної вистави або нагального листа. Але, слава Богу, я навіть здумати не міг, що сплутається і стане сторч, немов залежане, волосся, горітимуть вуха, руки стануть холодні, мов метал, а довга свічка догорить у свічнику!
Я згадую ці явища, бо сам пережив їх під час вакацій в Ульсґорі, коли несподівано полюбив читання. Водночас з'ясувалося, що я не вмію читати. Я, звичайно, заходився читати задовго до терміну, який я визначив собі. Але рік у Соре серед юрби галасливих більш-менш однолітків навчив мене недовірливо ставитись до таких обрахунків. Там я всотував швидкі, несподівані враження, що з усією очевидністю ставилися до мене, як до дорослого. То були враження в натуральну величину, що пригнічували мене своїм тягарем. Але тією самою мірою, якою я збагнув їх, мені розкрилися очі й на нескінченну реальність мого дитинства. Я знав, що воно не скінчиться, бо ж тільки-но починалося щось нове. Я казав собі, що, звичайно, кожному можна поділяти свій шлях на етапи, але вони вигадані. А сам я виявився надто невправним, щоб придумати собі які-небудь. Щоразу, коли я намагався, життя давало мені зрозуміти, що нічого не знає про них. А якщо я наполягав, що моє дитинство вже минуло, тієї самої миті зникало і все прийдешнє, і мені лишалось якраз стільки місця, скільки має під собою олов'яний солдатик, щоб мати змогу стояти.
Це відкриття, зрозуміла річ, ще більше вирізнило мене. Воно давало мені поживу для роздумів і виповнювало мене своєрідною остаточною радістю, яку я вважав за смуток, бо я, дитина, ще не доріс до неї. Крім того, як пригадую, мене занепокоїло, що тепер, коли нічого не передбачено на якийсь певний термін, чимало взагалі можна пропустити. Тож, коли з такими думками я повернувся в Ульсґор і побачив масу книжок, я взявся за них, і то поквапно, майже з нечистим сумлінням. Якимсь чином я ще тоді передчував думку, яка не раз навідувала мене згодом: людина не має права розгортати книжку, якщо не зобов'язалася прочитати їх усі. З кожним рядком людина розкриває світ. До книжок світ був цілісний і, можливо, знову стане таким після них. Але як я, не вміючи читати, дам раду такій силі книжок? Навіть у тій скромній бібліотеці вони тісно тулились одна до одної, відбираючи надію прочитати їх. Я вперто і відчайдушно тицявся від книжки до книжки й перегортав сторінки, наче збирався здійснити щось незмірне. Тоді я читав Шіллера і Баґесена, Еленшлеґера і Шак-Стафельда, всі знайдені там твори Вальтера Скотта і Кальдерона. Мені до рук потрапляло чимало такого, що я мав би прочитати раніше, читати інші книжки було ще зарано, майже жодна книжка не відповідала моєму тодішньому станові. Але я однаково читав їх.
У подальші роки я інколи прокидався серед ночі, й зірки видавалися такими реально близькими і такими значущими у своєму обертанні, що я не міг збагнути, як людина мириться з утратою такої великої частини світу. Такі самі почуття, здається, я мав і тоді, коли піднімав очі від книжки й визирав надвір, де буяло літо, де мене гукала Абелоне. Інколи її голос до мене долинав украй несподівано, і я ніколи не озивався. І то нашої найщасливішої пори. Але, як збагнув я тільки тепер, я судомно тримався за читання й ховався наполегливо і вперто від наших щоденних свят. Хоч який я був невправний, не використовуючи численних, часто непомітних нагод для природного щастя, в перспективі дедалі більшого розриву я не без утіхи добачав обіцянку майбутніх примирень — тим привабливіших, що далі я відсував їх.
А втім, мій читацький сон одного дня скінчився не менш несподівано, ніж почався, і тоді ми серйозно розсварилися. Адже Абелоне не шкодувала мені тепер ніяких глузів і зверхності, а коли я заставав її в альтанці, заявляла, ніби читає. Щоправда, якось у неділю вранці книжка лежала коло неї загорнута, але вона, здається, втішалася порічками, обережно знімаючи виделкою ягідки з дрібних гілочок.
Мабуть, то був один з тих ранків, які трапляються в липні, плинули нові, відпочилі години, коли завжди вдаються до дій радісних і нерозважливих. З мільйона дрібних незнищенних рухів створюється найпереконливіша мозаїка життя; речі пронизують одна одну й здіймаються в повітря, тіні від прохолоди стають ясними, а сонце перетворюється в легке духовне сяєво. В саду немає нічого головного, все міститься всюди, і треба розчинитися одразу в усьому, щоб нічого не пропустити.
У рухах та діях Абелоне тоді теж містилося геть усе. Як напрочуд добре вона вигадала — робити саме те і саме так, як вона робила. Її білі в затінку руки працювали так легко і так узгоджено, що круглі ягоди немов доброхіть відскакували і скочувались у вистелену росяним виноградним листям миску, де вже громадились інші ягоди, червоні й білі, лискучі й прозорі, зі здоровими зернятками в терпкому м'якуші. Тоді я хотів тільки дивитися, але, оскільки була ймовірність, що мені дорікнуть, я, щоб видаватися невимушеним, узяв книжку, сів по другий бік столу, розгорнув навгад і почав читати.
— Якби ж ти, читайте, принаймні читав уголос, — мовила трохи згодом Абелоне. З її голосу не чулося, ніби їй кортить посваритися, а оскільки, на мою думку, вже справді настала пора примиритися, я одразу почав читати вголос, до кінця розділу й далі, наступний називався «До Бетини».
— Ні, ні, не відповіді, — перебила мене Абелоне і одразу поклала, немов утомившись, виделочку. І миттю розсміялася, побачивши, як я глянув на неї.
— Господи, Мальте, як ти погано прочитав.
Тепер я був змушений признатися, що ні на мить не зосереджувався на тексті.
