Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

— В армії наказ вищого командування не підлягає коментуванню. Але вам, особі на такому високому посту, — ці слова він підкреслив, не приховуючи іронії, — вам, пане голово української Центральної Ради, можу доповісти: їх священство, глава греко–католицької церкви і митрополит отець Андрій, граф Шептицький, є небезпечний крамольник: малоросійський сепаратист–мазепинець!

На порозі він ще спинився і кинув через плече:

— І тішу себе надією, що так буде з кожнісіньким сепаратистом–мазепинцем, якого б високого стану він не був! А особам високого стану буде ще гірше!

Здається, при цьому він зробив рух пальцями впоперек горлянки, що звичайно символізує зашморг на шиї для того, кого збираються підтягти на шибеницю.

Наздогнав усіх Боголєпов–Южин вже на вулиці.

Тут, під дверима, перед входом до Центральної Ради, який охороняли четверо малолітніх українських скаутів з жовто–блакитними биндами на лівому плечі, — зараз вишикувалось ще десятків зо два солдатів з комендантського патруля. Попереду і позаду карети митрополита стояли по чотири кінних донських козаки. Ще два кроки віддаля стояв відкритий автомобіль–ландо марки «Рено».

Поручик Драгомирецький — тільки митрополит вийшов з–між шеренг солдатів і наблизився до бровки тротуару — широко розчинив дверцята автомобіля:

— Прошу, ваше… первосвященство!..

І сану митрополита він справді не знав, і заплітав п'яним язиком. Запрошувальний жест вийшов у нього схожий на реверанс іспанського гідальго. Від надто широкого розмаху рукою він знову п'яно заточився.

Олександр Драгомирецький, укоханий син доброчинного печерського лікаря, почував себе після фронту в тилу, як у Христа за пазухою, і розкошував на свій смак.

Та митрополит Шептицький не звернув уваги ні на п'яного офіцера, ні на розкішний автомобіль: він проминув машину і підійшов до карети, якою приїхав. Послужливі черниці кинулись відчиняти йому дверці та піднімати ногу на приступку.

А поручик Драгомирецький, здобувши рівновагу, гикнув і вийняв з кишені невеличку табакерку. Нігтем великого пальця він відколупнув щіпку білого порошку і одним духом втягнув половину щіпки в одну ніздрю, другу половину — в другу.

— Будь ласка, частуйтесь, мілорде! — з фіглярством запропонував він штабс–капітану.

— Облиш, Олексашко! — сердито відгризнувся Боголєпов–Южин.

Поручик Драгомирецький простяг табакерку Петрову:

— Нюш!

— Спасибі. Не вживаю.

— Нам більше буде! — Драгомирецький заховав табакерку в кишеню. Хитнувшись, він мало не впав, заплутавши ногами.

Дверці карети ляснули. Крізь скло мелькнуло на мить обличчя митрополита — аж тепер гнівне, розлючене, аж чорне. Він звів руку — неначе для хресного знамення, щоб благословити місце, з якого від'їздив, але не благословив: рвучким жестом він засмикнув фіранку на віконечку карети.

— Пшол! — гукнув штабс–капітан Боголєпов–Южин.

Карета духовного вельможі рушила поволі. Козаки попереду теж пустили коней, четверо інших загарцювали позаду.

Шофер включив мотор, штабс–капітан сів поруч з шофером, поручики — позаду, і автомобіль рушив слідом за каретою. Офіцерам для особливих доручень при командуючому наказано особисто приставити крамольного митрополита–в'язня на вокзал, особисто посадити його в поїзд Київ — Петроград і залишити вокзал лише після того, як поїзд зникне з очей.

Коли авто сіпнуло на швидкості, поручик Драгомирецький аж завалився навзнак. В натовпі на тротуарі засміялись. Це кинуло п'яного поручика в сказ. Вирівнявшись, він посварився кулаком на людей і загорлав:

— Сепаратисти! Мазепинці! Украйонці!.. Ще не вмерла Україна, але вмерти мусить! Скоро, братики–хохли, вам обріжем вуса…

Натовп відсахнувся, а поручик, осатанівши, вже розмахував пістолетом, забувши вийняти його з кобури.

— Олексашко, дурак! Облиш! — роздратовано гукнув на нього Петров. — Що за ідіотизм? І це ж — чорносотенство!..

Та кокаїн почав діяти, і поручик Драгомирецький вже впав у наркотичний екстаз. Автомобіль котив до вокзалу, а доблесний син доктора Драгомирецького, рідний брат активної діячки української «Просвіти» студентки Марини Драгомирецької, — розмахував кашкетом в одній руці та кобурою пістолета у другій і репетував, як недорізаний.

— Ура! Вів! Гох! Банзай! Гоп, мої гречаники! Малороси мало росли, та забагато виросли! Амба! К стєнкє! В розході…

Петров марно тягнув його за поли френча та галіфе.

Боголєпов–Южин флегматично кинув через плече:

— Поручик Петров, дайте поручику Драгомирецькому в морду!