Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

Штабс–капітан не завдав собі труду вислухати до кінця.

— На підставі наказу. Поручик Драгомирецький! — кинув він через плече.

Один з двох молодіших офіцерів — якийсь весь розгвинчений у рухах, поручик Олександр Драгомирецький — зробив ламаний крок уперед, шаркнув підошвою по килиму і брязнув острогою. З кишені френча він вийняв довгу зіжмакану стрічку з телеграфного апарата «Юза» і простяг її штабс–капітанові. Притому він трохи заточився: він був нетверезий.

Штабс–капітан взяв стрічку і простяг її Шептицькому.

— Пгаш'ю…

— Перепрошую, але я залишив мої окуляри в валізі при моєму багажі. До того ж мушу поінформувати, що їду з спеціального дозволу міністра юстиції, пана Керенського.

— Поручик Петров! — наказав штабс–капітан.

Наперед виступив другий офіцер, названий поручиком Петровим. Це був підтягнутий, стриманий юнак, очі його дивились зосереджено і суворо.

Грушевський знову скипів:

— Але прошу вас: святий отець є мій гість! — Він вигукнув це російською мовою. — Ви вдираєтесь і дозволяєте собі…

— З наказу полковника Оберучева, командуючого Київським військовим округом, що перебуває нині в стані облоги, — безстрасно подав довідку Боголєпов–Южин. Палець до кашкета він вже не приклав. — Читайте, поручик.

Поручик Петров тимчасом взяв телеграму і зачитав.

Телеграма була підписана Керенським. У відповідь на телеграфне повідомлення полковника Оберучева, що митрополит Шептицький зійшов у Києві з поїзда і прослідував у приміщення Центральної Ради, міністр наказував: раз митрополит дозволив собі порушити правила переїзду, то дозвіл на переїзд касується. З цієї хвилини глава греко–католицької церкви в Галичині знову повертається в статус заложника і повинен першим же поїздом бути відпроваджений назад, в Петроград, одначе з наданням усіх належних йому, відповідно до його високого сану, ознак пошани.

— Пгаш'ю, ваше високопреосвященство, — повторив штабс–капітан Боголєпов–Южин, роблячи запрошувальний жест до дверей. — До поїзда залишилось п'ятнадцять хвилин.

— Це чортзна–що! — зарепетував Грушевський, забувши, що поминати диявола в присутності духовної особи не годиться. — Я зараз з'ясую все в полковника Оберучева! Сидіть, владико, нехай поїзд собі іде. Панно Софіє! — гукнув він. — З'єднайте мене з командуючим округом!

Але раніше, ніж панна Галечко встигла підбігти до телефонного апарата, штабс–капітан вже був біля нього і з силою покрутив корбу:

— Алло! Центральна? З штабу Оберучева! Баришня!.. Негайно сполучіть мене з начальником станції Київ–Пасажирський! Говорить Боголєпов–Южин. Поїзд на Петроград затримати до мого прибуття. Зараз буду.

Він дав відбій і, мило посміхнувшись та галантно дзенькнувши острогами, передав трубку чарівній секретарці.

— Раджу, ваше високопреосвященство, все ж таки не баритись: поїзд я вимушений затримати з вашої вини, а винний у затримуванні поїзда в прифронтовій смузі, за законами воєнного часу, відповідає перед військово–польовим судом.

Шептицький звівся на весь свій велетенський ріст. Черниці дивились на нього знизу вгору: графиня Гагаріна — з жахом, князівна Долгорукова — смиренно. Вони вже були біля митрополита, готові щохвилини підтримати його, тільки він ступить крок. Спокійно, з обличчям, на якому не здригнув жоден м'яз, Шептицький проказав російською мовою:

— Це — насильство. Відповідатимуть за нього міністр Керенський, полковник Оберучев і ви, штабс–капітан… е–е–е?

— Боголєпов–Южин! — підказав штабс–капітан з чемною посмішкою, яка мала засвідчити, що він чудово розуміє, що митрополит умисно зробив вигляд, неначе він забув прізвище.

Шептицький глянув на графиню Гагаріну. Мегера миттю вихопила з глибокої кишені свого грубого підрясника елегантний, в оправі слонової кістки, блокнот і прегарним срібним олівцем занотувала.

Після того, так само з лагідною, сумовитою посмішкою на устах, як і належить смиренному душпастиреві, Шептицький мовив до Грушевського українською мовою:

— Як бачите… шановний професоре: зостаюсь і надалі в'язнем. — І додав російською мовою: — Свобода, проголошена російською революцією, не є одначе свободою для синів української нації, навіть у столиці України, престольному Києві. — Тоді знову по–українському: — До побачення, милий друже! Я телеграфуватиму вам про моє прибуття в Петроград і про день мого другого, невідкладного подорожування до Чернівець. Слава Йсу! Благословен Бог!

Він простяг руки, і святенниці враз підхопили їх.

Поручики зробили «на місці кругом» і рушили слідом. Штабс–капітан пішов позаду, ліниво човгаючи по пухнастих килимах. Остроги його за кожним почовгом мелодійно подзвонювали. То був саме той «малиновий» дзвін, яким так пишаються пшюти–офіцери, замовляючи собі остроги з щирого срібла.

Грушевський вибіг з–за столу і вхопив штабс–капітана за рукав:

— Але ж я настоюю… я вимагаю!.. Як ви насмілились…

Штабс–капітан Боголєпов–Южин обережно зняв чіпкі пальці Грушевського з свого рукава, коротким рухом вирівняв зморшки, потім — за одним заходом — розправив і ріжки