Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич

А народ ішов, співав і вимагав.

А війна тимчасом тривала далі. Тривала і на тисяча перший, і на тисяча другий день.

І артилерійський обстріл з австро–німецького боку почався знову точно о п'ятій — як і щодня, тільки сонце забагрянило вершки тополь.

Снаряди далекобійних гармат пролітали з залізним гуркотом, схожим на гуркотіння експреса на пристанційних розвилках: за десять кілометрів у затиллі німці паралізували штаби й порушували комунікації з передовою.

За далекосяжними «чемоданами» з орлиним клекотом линули «гостинці» п'ятнадцятисантиметрової дивізійної артилерії. Вони накривали лінію шанців, утворюючи над ними «стелю» з металу й вогню. Це був страшний «купол смерті», що заганяв під землю все живе, вірніше — півживе від смертного жаху, тоскної безнадії та млосного передчування невідворотної загибелі. Разом з людьми — коні, собаки і навіть миші припадали до землі і враз дубіли, зачувши харамаркання набою на спаді або лункий удар близького розриву.

Після дивізійної подавала голос і полкова. Траншейні мортири, бігло сипонувши по третій лінії позицій, поспіхом переносили свій залізний дощ ближче до переднього краю.

Тоді вступали і ротні міномети — найогиднішого голосу потвори війни — і з виском та кувіканням обрушували вогонь на злощасний рубіж.

Так починався — після воєнної ночі — черговий день війни…

Солдат Дем'ян Нечипорук перебігає зигзагами від вирви до вирви і в кожній він припадає, вгрібається в глей — наче добувається в самісінькі надра землі. І щоразу, покидаючи хвилинне пристановище, щоб шукати нове, він визирає попереду — де близька вирва куриться ще димом і гаром — старий солдатський розрахунок на бога війни: два снаряди вряд не влучають у ту ж таки точку під сонцем.

Фронт стоїть проти заходу, обличчям на захід повернута і вся машинерія цієї ділянки російського фронту, але солдат російської армії Дем'ян Нечипорук перебігає з заходу на схід. Та Дем'ян Нечипорук не тікає, він не дезертир, навпаки — в цю хвилину він, можливо, єдиний на цілу ділянку фронту активний боєць.

Рота Нечипорука виконала наказ і здійснила бойове завдання: солдати таки звелись і пішли, всіваючи трупом проклятущу «нічийну землю». Вони перехопились на шинелях через п'ять рядів дротяної загорожі, лишаючи на ній мертві і ще живі стражденні тіла, вдерлись у ворожий окоп і повернули першу німецьку траншею бруствером із сходу на захід. Тепер перша німецька стала першою нашою, і з неї рота взяла під обстріл другу німецьку, що тепер для німців стала першою. Рота здобула перемогу. Але це було аж учора. Після того минула ніч — друга і третя лінії не підійшли. Що ж мали тепер робити солдати?

Стояти на місці? Ні з чим і нема з ким: із ста двадцятьох вдерлись до окопу лише сімдесят два, тридцять з них — поранені, без медичної допомоги.

Вертати назад? Покинути тридцятьох товаришів напризволяще, а сорока двом — плазувати смертним полем під куполом смерті? Коли бог війни буде ласкавий, то приплазує… зо два.

Лишався єдиний вихід: здобуту позицію повернути противникові, а переможцям… здатись… на милість переможеного. Тьху!

Солдат Нечипорук спересердя плює. Ну й війна! Безглуздя якесь…

Він обережно визирає з вирви. Він біжить на схід, але визирає на захід: захід йому віщує смерть.

Годі шукати глузду в війні! Всю цю обширну територію Галичини російська армія пройшла вже два рази туди і два рази назад. А от цей «населений пункт», що зветься на карті Обертин — і колись, може, й справді був селом, а нині є лише купою сміття, — російська армія здобувала в крові та муках аж шістнадцять разів… Такою каторжною роботою можна було б, либонь, провертіти дірку на місці і вийти на той бік землі. Навіщо це? Скажіть на милість, будьте ласкаві! Дурнішого не вигадає і рудий піп Отецько, що править панахиду на