Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока

– Маю до тебе справу наглу, Максиме, – проголосив Хмельницький, видаливши з шатра всіх, окрім писаря Виговського. – Абись ти йшов зі своїми молодцями на Правобережжя і роздмухав те полум'я, що почало розгорятися після Жовтих Вод і Корсуня, і яке тепер душить магнатство, використовуючи те, що шляхетні панове комісари бавлять нас пустими перемовинами. Так, я погодився на мир до рішення сейму, але бачить Бог: я не давав згоди придушувати народний рух або дозволяти, щоб перед мої очі це робили крулев'ята!

У Кривоноса загорілися очі:

– Так, Богдане! Саме так маємо чинити! Віриш чи ні, а я вже кілька тижнів місця собі не знаходжу! Чи на те їх бито, абихмо[29] тепер дали часу їм рани зализати та нове військо стягти нам на згубу?!

Хмельницький важко зітхнув. Питання, що його поставив найближчий з полковників, важким каменем лежало в нього на душі вже давно. Так, успіх потрібно було розширювати, а не зупинятися після двох перемог, даючи втягти себе в переговори з ворогом, який все ще був сильним і смертельно небезпечним. Надто багато повинен був пояснити Кривоносу у відповідь на його запитання. Дещо навіть таке, у чому ще сам не розібрався і не зрозумів до кінця власних намірів.

– Не буде такого, полковнику. Але нині війна наша переходить з генеральних баталій у довгі і вимотуючі народні повстання перед носом у ляхів. Те завдання на тебе, полковнику, покладаю, як на людину досвідчену і таку, до якої мають довіру на Брацлавщині, Волині, Галичині і Поділлі. Ватую[30] на твою спроможність обернути сотні розрізнених вогнищ на одне всепоглинаюче полум'я, в якому згорять корені, що ними утримуються ляхи на Правобережжі. Дай мені цим час для впорядкування війська, і скоро в нас буде така армія, яку до нас не бачено в Україні. Армія, котра знесе лядське ярмо і дозволить козакам запанувати на землях, належних їм по праву.

– Зроблю, Богдане! – махнув затисненою в пудовий кулак шапкою Кривоніс. – Землю в них під ногами підпалю! Вогнем і мечем проріджу Україну, жеби перебрати благочестиву пшеницю від лядського куколю!

Дотримав свого слова Максим Кривоніс. Панські пахолки, що кривавими дорогами помічали свою присутність на охопленому повстанням Поділлі, раптом відчули на собі міць організованого козацького війська, аж здригнулись сердешні. Ті самі хлопи з колами та косами протистояли їм в сотнях сутичок, але щось змінилося в їхній поведінці. Невідомо звідки з'являлися вони, атакуючи не готових дати відсіч жовнірів і шляхту, вирізували без жалю залоги фортець і фортечок, котрі й не йняли віри в спроможність повсталих наважитися на штурм фортечних мурів. Організовано обкладали шляхетні надвірні війська, не даючи їм об'єднатися в єдиний кулак і дати генеральну битву. І все це під проводом того самого Максима Кривоноса, який виявив неймовірні організаторські здібності. Сам Ярема, котрий зміг все-таки скупчити біля себе вісім тисяч різнобарвного війська, що складалося зі шляхетних недобитків і ласих до золота ландскнехтів, не одразу зміг зрозуміти всієї загрози, що її несла йому повстанська армія на чолі з Кривоносом. Засліплений ненавистю, він побачив перед собою сильного і організованого ворога лише тоді, коли славетний полковник встиг закінчити організацію свого війська і протиставив шляхетному ополченню полки добре озброєних піхотинців, посилені численними підрозділами кінноти і артилерією. І не лише кривоносівці діяли у воєводствах Правобережної України. Сік на капусту шляхту Іван Гиря, готувалися виступити на Поділля новопризначені гетьманом полковники уманський Іван Ганжа і вінницький Остап Іванський. Успішно діяли десятки менших відділів під проводом козацьких і татарських ватажків, таких як Гоголь, Олександренко, Чуйко, Юра, Трифон, Немини-корчма, Кішка і Шан-Ґерай… Гаряче літо 1648 року палало вогнем пожеж, а на обрії вже поставали грандіозні події Пилявської битви.

V

Червневий ранок заполонив пагорби над Россю, всипаючи алмазами сонячних відблисків краплі свіжої прозорої роси на травах, примушуючи розкриватись жовті сонечка кульбаб на полі і білі лілеї на порослому водоростями плесі мальовничих річкових затонів. Проснулося численне птаство у недалекому лісі, сповнюючи поранковому запашне повітря заливистим співом, гулким стукотом дятла серед дерев і життєрадісними переливами жайворонка з блакитної височини прозорого, без жодної хмаринки, неба.

Богун постояв ще кілька хвилин, милуючись мирними краєвидами, котрі простягалися берегом Росі всього за якихось півсотні сажнів від окопу козацького табору, потім повернувся, застебнув кілька гапликів на комірі каптана і покрокував до обозу, туди, де видно було вершечки різнобарвних шатрів, купи возів, гарб і мажар, косяки коней, череди худоби і заклопотаних своїми справами козаків. Він і так надто довго спостерігав за тихим народженням нового дня. Час було йти до Нечая.

Іван швидко проминув вартових біля воріт окопу, подав руку на знак привітання комусь із козаків і заглибився в нетрі багатотисячного військового містечка, що в нього перетворився за кілька тижнів табір Богдана Хмельницького під Білою Церквою. Звиклим оком позирав він на начищені до блиску стволи гармат, довгі конов'язі із жолобами, біля яких хрумкотіли коні, складені в піраміди списи і мушкети, шатра козацької старшини і військові кабиці, де вже закінчували готувати сніданок у велетенських мідних казанах.

Ось і намет Нечая. Іван приступив до одного з полковницьких джур.

– Хлопче, йди сповісти: сотник Богун прийшов за наказом і очікує аудієнції пана полковника.

Джура лише кивнув головою і зник за відлогою шатра. За хвилину вийшов і запрошуючим жестом вказав на відлогу:

– Прошу, вашмость, пан полковник давно очікують на пана.

Іван зайшов до намету і зупинився, кілька секунд зачекавши, доки очі звикнуть до напівтемряви намету після яскравого сонячного дня. Нечай поспішив назустріч.

– Іване! Ну навіщо так целебрувати![31] Я ж прохав тебе заходити просто, без докладу й у будь-який зручний тобі час, – мовив він, простягаючи Богунові руку.

Іван відповів міцним потиском.

– Не пристало таке панібратство при підлеглих розводити, – знизав плечима він. – Так недовго дочекатись, що й джури почнуть плутати де полковник, а де його конюший.

Нечай посміхнувся:

– Що дозволено тобі, то іншим зась. Хоча щось у словах твоїх є. Оскільки ми на війні, витриманість військова повинна відчуватись у всьому. Твої б слова чули деякі з наших полковників, котрі звикли до гетьмана двері ногами відчиняти… Ну, добре, не для таких розсудів тебе покликано. Присядь лишень.

Богун мовчки сів на лаву під завішеною перським килимом стіною шатра і застиг, виклавши на коліна шаблю у прикрашених золотою чеканкою піхвах. Нечай