Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Юрій Володимирович Сорока
Зітхає Богун. Припалює люльку від каганця і пахкотить, випускаючи під вогке парусинове склепіння сизі хмаринки. Він дорого б дав, щоб опинитися там, поряд з ними. Узяти на руки сина, підняти до небес майбутнє козацької слави, покласти в головах дитячої люльки шаблю козацьку. Пригорнути до себе дружину, милу Ганнусю… Натомість сива парусина і подув нічного вітерцю.
Іван, не витримавши, встає з крісла і виходить із шатра. Спить табір. Лиш озирнулися на сотника вартові біля відлоги, лише захропів поряд вірний Циган. Скільки ж верст поміж Білою Церквою і Вороновицею? Хіба ж так багато? Так, багато. Не тому, що ховається за обрій змійка шляху. Не тому, що там Ярема Вишневецький і його криваві кати. Не тому, що Івана силою утримують в таборі бунтівного гетьмана. А далека та дорога тому, що не милями, верстами або сажнями зміряна вона, лише справами, котрі потрібно зробити, аби завоювати право на вільне козацьке життя поряд з коханою людиною. Аби дарувати своєму новонародженому синові можливість бути вільним сином вільного народу, яку даровано самому Богуну його предками, і яку тепер намагаються відібрати в нього зайди з-за Вісли. Так, він виконає покладений на нього обов'язок і повернеться лише тоді, коли, не приховуючи сорому в очах, зможе сказати їм: я добув для вас волю. Тепер можемо жити, як пристало українцям, – вільно, гарно й заможно. А до цього він заховає в глибини душі зрадливий смуток!
Передранкова прохолода змушує здригнутися Івана. Сильне, загартоване в боях тіло немов зболіло без тепла близької людини, стало вразливим для нічного холоду. В роті пече вогнем від тютюнового диму, а голову обсіли невеселі думки. Господи, а скільки ж ще таких ночей попереду? Вдень все простіше, вдень він крицевий сотник козацького війська. Як погано, що такий він лише для оточуючих, не для себе. Як важко переживати ці ночі, такі довгі й сумні.
– Як тут? – кинув він недбало до вартового.
– Усе спокійно, пане сотнику.
– Не спати.
– Слухаю, пане сотнику!
Знову намет. Чому б і не він? Тут не гірше, аніж будь-де. А думки, думки… Іван сів до столу і взяв до рук недописаного листа. Хвилю помисливши, розірвав на шматки і вкинув до кошика. Підтягнув до себе чистий аркуш і взявся за перо.
«Дякую за листа, люба Ганно, а особливо за сина. Бережи його і рости на славу козацтву, а ворогам на загибель. Щоб Україна мала перед собою в майбутньому не менш дбайливих захисників, ніж має тепер, у таборі батька Богдана. Чекай мене, і я повернуся, щоб взяти на руки нашого сина і навчити його козацькій науці та любові до батьківщини…»
От і все, що може він написати. Адже це лише папір, хіба може папір передати все, що має Іван на душі? Хіба не спалахне від дикого полум'я пристрасті, яке палає в знудженому розлукою тілі і мозку? Ні, він не напише того, що відчуває. Адже це неможливо. Такі речі можна сказати лише особисто, коли відчуваєш на плечі подих коханої людини і бачиш погляд її бездонних очей. Або довірити свої слова нічній темряві і зоряному небу. Як робив це раніше, відшукуючи слова, котрі йшли від душі і линули вдалечінь, до неї, коли бачив за запоною стулених повік усміхнений образ коханої. Але ж вона змогла довірити почуття паперу і відшукати слова. Прості слова, які зігріли теплом стомлене розлукою серце. Чому ж він не напише всього, що є на душі? Чого боїться він, зважуючи кожне слово, перед тим як покласти його на папір? Напевне, вона мала рацію, сказавши: яке ж ти ще хлоп'я, Іване. А ще – війна не надто доречне місце для ніжних речей, принаймні тих, які міг би відшукати він, сотник Богун. І Богун, покинувши недописаного листа, взяв до рук того, що отримав від дружини.
«Милий, милий Іванку, – рівними лавами лежать на аркуші теплі слова, – яка ж я рада, що випала можливість надіслати звістку до тебе, лицарю мій бунтівливий. Напевне, сам Бог почув молитви мої і наставив на розум Мирону відправити сина саме до тебе. Боїться старий за Миколу, один він у нього залишився, після того як загинув Степан, батько нашого бешкетника Петруся. На що вже беріг його, але коли попросився Микола до війська, заборонити старий не зміг. Лише сльозу тамував. Не хотів, щоб хтось бачив, та того не приховаєш… Приглянь за ним, Іване…Та що це я? Скучила за тобою, Богуне. Так скучила, що коли не приходиш до мене уві сні, на ранок лаю тебе, ледаря. Але я не боюся за тебе. Тому що пам'ятаю – з тобою наше кохання, а воно найсильніший оберіг. Повертайся лише скоріше, коханий. Нас тепер тебе очікує двоє. Я та Тарас…»
Тихо в шатрі. Сивими пасмами в'ється тютюновий дим та потріскує стиха на столі каганець. Напевне, скоро згасне. Іван не роздягаючись лягає на похідне ліжко, застелене хутряними ковдрами. Потрібно примусити себе заснути, думає він. Адже ранком його очікують десятки справ, котрі неможливо перекласти на чужі плечі або відкласти на майбутнє. Він повинен бути взірцем для козаків, а не розбитим безсонною ніччю, що її викликав лист від дружини, стомленим Іваном.
«На добраніч, Ганнусю, – шепоче Богун у темряву. – Ми побачимося з тобою, і я високо підніму на руках мого сина. А поки що
