Темний ліс - Лю Цисінь
— Можу собі уявити. Картина має бути чудовою… Отже, Чжуан Янь, коли ми нарешті опинилася тут, у цьому спорожнілому світі, ви готові дізнатися більше про свою роботу?
Чжуан Янь знервовано кивнула.
— Вам відомо, що головною складовою успіху проекту «Обернені до стіни» є його непередбачуваність і незрозумілість для оточення. Найвищим успіхом буде, якщо істинний задум знатиме лише Обернений і ніхто більше — ні на Землі, ні на Трисолярисі. Тож, Чжуан Янь, хоч би якою дивною і безглуздою здалася робота, вона все-таки має сенс. І не треба намагатися його збагнути, потрібно лише виконувати своє завдання.
Дівчина кивнула, ще більш знервовано.
— Я розумію, — вона розсміялася й похитала головою. — Я хотіла сказати, що розумію ваше пояснення.
Ло Цзі ще раз глянув на Чжуан Янь на тлі засніженого краєвиду. Тут, на цьому тлі, чиста снігова білість ніби поглинала всі три просторові виміри, приховувала весь світ, панувала в ньому. Не існувало нічого, крім білого… Два роки тому, коли створений ним літературний образ постав до життя в його уяві, Ло Цзі пізнав кохання; й ось тепер, на порожньому полотні, створеному самою природою, він збагнув головну таємницю кохання, тож вирішив перейти на «ти».
— Чжуан Янь, твоя робота — бути щасливою.
Її очі покруглішали від подиву.
— Ти маєш стати найщасливішою дівчиною в цілому світі, й це частина плану Оберненого.
Очі Чжуан Янь відбивали світло, що лилося з гірських вершин, і наповнювало все зокола; за такого освітлення ще виразніше виявлялася на дівочому обличчі безліч змішаних почуттів, які вирували в її душі. Вони швидко змінювалися, кожне — мов хмаринка, що пролинула небом. Засніжені гірські схили ніби всотували в себе всі звуки, і в цій глибокій тиші Ло Цзі терпляче очікував відповіді.
Нарешті почувся голос Чжуан Янь, що линув, ніби звідкись здаля:
— То… що я маю для цього зробити?
— Все, що забажаєш! — запально вигукнув Ло Цзі. — Завтра чи вже сьогодні ввечері, коли ми повернемося, ти можеш вирушити, куди тобі заманеться. Роби все, що вважатимеш за потрібне, живи тим життям, яке тобі до вподоби. Я, зі свого боку, зроблю все, що від мене залежить, щоб ти змогла реалізувати всі свої задуми.
— Але я… — дівчина глянула на Ло Цзі ніяково, розгублено. — Докторе Ло, мені насправді нічого не потрібно.
— Як таке можливе? Кожен чогось прагне! Хіба молодь не постійно чогось бажає?
— Чи… хотіла я гнатися за чимось? — Чжуан Янь повільно похитала головою. — Здається, ні.
— Ну звичайно, така юна дівчина з найчистішими помислами може не мати пристрасті. Але ж мрії завжди супроводжують людей по життю, чи не так? Тобі до вподоби живопис, хіба ти не мріяла колись про персональну виставку в найбільшій галереї світу чи знаменитому художньому музеї?
Чжуан Янь розсміялася так, ніби Ло Цзі наївно намагається пожартувати.
— Докторе Ло, я малюю для власного задоволення й ніколи не мріяла про те, що ви назвали.
— Що ж, не мріяла про славу, то про кохання мрії були? — впевнено вів далі Ло Цзі. — Тепер, з такими можливостями, можна замислитися про це серйозно.
Сонце загасило свій останній промінь на засніжених піках; очі Чжуан Янь потемнішали, а голос стишився, й вона майже прошепотіла: — Докторе Ло, хіба кохання можна знайти цілеспрямовано й свідомо?
— Так, це правда, — він заспокоєно кивнув. — Що ж, тоді зробимо так: не забігатимемо наперед, просто плануватимемо кожен наступний день. Існує тільки завтра, згода? То куди хочеш вирушити завтра? Чим займатимемося? Що зробить тебе щасливою саме завтра? Це ж ти в змозі зрозуміти й спланувати, чи не так?
Чжуан Янь слухняно замислилася, але зрештою завагалася, говорити чи ні.
— Я можу сказати, та чи це реально?
— Звичайно, лише скажи.
— Тоді, докторе Ло, ви не могли б відвезти мене в Лувр?
* * *
Коли з очей Тейлора зняли пов'язку, зорові нерви різонуло потоком світла, і йому довелося примружитись, аби хоча б щось розгледіти. Довкола було темно, попри те, що на стінах висіли лампи, — кам'яні стіни гірської печери неначе поглинали світло. Війнуло медичними запахами, й він розгледів, що печера переобладнана на щось подібне до польового госпіталю зі стосами боксів із алюмінієвого сплаву, акуратно заповнених ліками, кисневими балонами, портативними ультрафіолетовими дезінфекторами, безтіньовими хірургічними лампами й іншими футуристичними предметами, які найбільше були схожі на переносні рентген-апарати й дефібрилятори. Скидалося на те, що їх лише недавно привезли й розпакували, але будь-якої миті могли скласти, щоб повернути назад. Тейлор помітив на стінах печери також кілька автоматів, але за кольором вони не відрізнялися від каменю, тож роздивитися їх було дуже складно. Двоє людей, чоловік і жінка, з кам'яним виразом облич крокували повз нього. Вони були не в білому одязі, але те, що це лікар і медсестра, Тейлор зрозумів.
Ліжко стояло в кутку печери, і якраз там панувало біле: фіранки на стінах, простирадла, старигань, укритий ними, його борода, чалма на голові й навіть обличчя — все біле. Але освітлення цієї частини печери трохи нагадувало світло свічок, і від цього стерильність усього в приміщенні мовби тьмяніла, до білого додавався золотавий блиск, мов на класичних полотнах із зображеннями святих, написаних олійними фарбами.
Тейлор подумки сплюнув: «Дідько, як же низько я впав, раз дійшов до такого!».
Він рушив до лікарняного ліжка, намагаючись подолати біль у кістках і м'язах, при цьому тримаючи гідну поставу. Зупинившись навпроти людини, яка сиділа на ліжку і яку він особисто і його уряд щосили намагалися відшукати впродовж кількох останніх років, Тейлор не міг повірити, що це не сон. Він придивився до блідого обличчя старого, яке, на думку ЗМІ, мало найщиріший і найдобріший вираз у світі.
Люди — направду дивні створіння.
— Це честь для мене — зустрітися з вами, — сказав Тейлор із легким поклоном.
— Як і для мене, — ввічливо відповів старий, не поворухнувши й пальцем. Його голос, тонкий, мов павутина, відлунював міццю шовкових тенет, здатних стримати силу знищення. Старий вказав на край ліжка. Тейлор обережно сів, не знаючи,
