Темний ліс - Лю Цисінь
— Останнє? А ти де?
— Повернувся додому. Зараз готуюся до гібернації.
— Як? Чому?
— У мене діагностували лейкемію, тож вирушаю у майбутнє.
Ло Цзі натиснув на гальма, цього разу щосили. Машина клюнула носом так різко, що Чжуан Янь зойкнула. Ло Цзі пересвідчився, що з нею все гаразд, і продовжив розмову з Ши Цяном.
— Це… Коли це сталося?
— Я отримав значну порцію опромінення під час одного з попередніх завдань, але діагноз поставили лише торік.
— Боже ти мій, але ж я не надто затримав тебе?
— У подібних випадках затримки не критичні. Хтозна, на що буде здатна медицина майбутнього, може, лейкемія виліковуватиметься на раз-два?
— Мені дуже шкода, Да Ши.
— Пусте, це частина роботи. Я тобі нічого не казав, бо так розумію, шо в нас непогані шанси на зустріч у майбутньому. Але якщо не судилося, то послухай, що я тобі скажу.
— Слухаю дуже уважно.
Да Ши довго мовчав, поки нарешті озвався:
— «Три вияви не личать слухняному синові, але найгірший із них — не залишити потомства»[35]. Брате Ло, впродовж наступних чотирьохсот років майбутнє всієї родини Ши — в твоїх руках.
Зв'язок обірвався, й Ло Цзі подивився в небо, де щойно кружляв дрон. У серці зяяла така сама порожнеча, що й у бездонній блакиті неба.
— Ви розмовляли з дядечком Ши? — спитала Чжуан Янь.
— Так. А ви знайомі?
— Так, знайомі. Він гарна людина. У день мого від'їзду він поранив руку, й кровотечу довго не могли зупинити. Це було моторошно.
— Овва… Він щось вам казав?
— Він розповів про ваше завдання, найважливіше в світі, й попросив допомагати вам.
Вони вже проминули ліс, і тепер перед ними розгорталися лише луки й пасовиська до самісіньких засніжених гір. Довкола тепер панували тільки срібний і зелений кольори, й картина стала простою і гармонійною, а дівчина поряд, на думку Ло Цзі, цілком у неї вписувалася. Він зауважив, що її погляд став трохи меланхолійним, і навіть почув щось подібне до тихого зітхання.
— Янь Янь, щось не так? — запитав Ло Цзі, вперше назвавши дівчину на це ім'я. Він подумав: якщо Да Ши має право так її звати, то і йому це дозволено.
— Я збагнула, який красивий наш світ, і так сумно, що прийде час, коли не буде кому помилуватися цією красою.
— Хіба тут не буде прибульців?
— Я не думаю, що вони здатні зрозуміти цю красу.
— Чому?
— Тато казав, що люди, які здатні бачити й цінувати красу природи, — добрі в душі. А прибульці злі, отже, не зможуть відчути красу нашого світу.
— Янь Янь, їхнє ставлення до людства — раціональний і відповідальний вибір для виживання раси, і це не має жодного відношення до добра й зла.
— Уперше таке чую… Докторе Ло, ви ж зустрінетеся з ними в майбутньому?
— Можливо.
— Якщо вони справді такі, як ви говорите, й перемога в Битві Судного дня дістанеться нам, тоді чи не могли б ви… — Чжуан Янь глянула на Ло Цзі, нахилила голову й замовкла, ніби вагаючись.
Він мало не випалив, що вірогідність цього не набагато вища за нульову, але втримався й запитав:
— Не міг би — що?
— Не залишати їх напризволяще в глибинах космосу, де вони приречені на смерть, а наділити землею, і хай живуть поряд із нами. Це ж буде куди ліпше, чи не так?
Ло Цзі мовчки вгамував розбурхані емоції, і лише по тому вказав пальцем у небо:
— Янь Янь, ви ж розумієте, що ваші слова чую не лише я.
Чжуан Янь і собі глянула вгору.
— О так! Навколо нас кружляє безліч софонів!
— Не треба відкидати можливість того, що нас просто зараз слухає сам Правитель Трисоляриса.
— Ви ж кепкуєте з мене, так?
— Зовсім ні. Янь Янь, знаєте, про що я зараз думаю? — Ло Цзі боровся з невгамовним бажанням взяти її за ліву руку, яка лежала недалеко від керма, та йому поки що вдавалося стримуватись. — Як на мене, то якщо хтось і може врятувати наш світ — це ви.
— Я? — розсміялася Чжуан Янь.
— Так, ви. Хоча вас однієї не досить. Я маю на увазі, що людей, подібних до вас, — не так багато. Якби хоча б третину людства складали люди, схожі на вас, то трисолярі-анська цивілізація могла б починати справжні перемовини про спільне проживання з людською расою в одному світі. Але… — він зітхнув.
Чжуан Янь безпорадно, розгублено посміхнулася.
— Докторе Ло, мені було вкрай складно по закінченні навчання вийти у великий світ, інтегруватися в суспіль-ство. Мабуть, я була схожа на рибу, що вперше опинилася у великому морі, але в цій глибочезній воді не бачить нічогісінько, бо вода виявилася каламутною. Я завжди хотіла плавати в чистій воді, а тепер бачу, що плавання взагалі дуже виснажливе заняття…
«Хотів би я допомогти тобі доплисти до цього моря», — подумав Ло Цзі.
Дорога тим часом почала підійматися вгору, й рослинність довкола дедалі рідшала, відкриваючи поглядові чорні гірські породи. По один бік шляху краєвид взагалі скидався на поверхню Місяця, але доволі швидко вони перетнули межу снігів, і все довкола забіліло, скуте холодом. Ло Цзі підхопив із заднього сидіння автомобіля дорожню сумку, дістав зимові куртки, й вони, вже тепло вдягнені, рушили далі. Але незабаром їм перепинив шлях примітний знак, встановлений просто посеред дороги: «О цій порі року посилюється загроза сходження лавин. Дорога далі перекрита». Тож вони вийшли з автівки в замети на узбіччі.
Сонце вже почало сідати, подовшали тіні на схилах довкола. Чистий білий сніг заграв відтінками блакитного, ніби збризнутий слабким флуоресцентним розчином. Далекі засніжені піки, що здаля нагадували здійняті до неба леза, досі ловили останні промені світла, розбиваючи їх на діамантово-сріблясті відблиски. Здавалося, що світло лине з глибин самого снігу, й ніколи у світі не було ніякого Сонця, а все суще завжди освітлювали лише ці гори.
— Що ж, тепер на картині — сама порожнеча, — Ло Цзі жестом вказав на біле сяйво довкола них.
Чжуан Янь щиро насолоджувалася можливістю споглядати абсолютно білий світ:
— Докторе Ло, я колись намалювала подібну картину: здаля вона мала вигляд геть чистого аркуша. І насправді воно майже так і було. Тільки якщо
