Темний ліс - Лю Цисінь

Да Ши, ти таки диявол, де ти її відшукав? Чорт забирай, як це тобі вдалося?!

Ло Цзі підняв погляд і подивився на полум'я. На очах у нього забриніли сльози. Він злякався, що дівчина це помітить, але потім зрозумів, що ховатися не потрібно — вона могла подумати, що дим ріже йому очі. Тож він просто, не криючись, змахнув сльози долонею.

— Так тепло й хороше… — вона дивилась на вогонь і посміхалася.

Від цих простих слів і її посмішки серце в Ло Цзі затріпотіло.

— А чому тут так?.. — спитала вона, роздивляючись, як тіні гуляють вітальнею.

— Не так, як ви собі уявляли?

— Зовсім не так.

— Недостатньо… — він замислився над значенням її імені, — урочисто для вас?

Вона посміхнулася:

— Янь у моєму імені пишеться не як «урочистість», а як «колір»[34].

— О, зрозуміло… Ви гадали, що тут щось подібне до штабу: безліч мап і величезних екранів на стінах, си-ла-силенна військових генералів у однострої, а я тицяю в мапи довжелезною указкою?

— Десь так я й уявляла, докторе Ло, — її щаслива посмішка розквітла, мов пуп'янок троянди.

Ло Цзі підвівся.

— Ви, мабуть, стомилися в дорозі. Вип'єте чаю? — він завагався, — Чи, може, вина? Щоб зігрітися?

— Гаразд, — відповіла вона трохи тихіше, прийняла келих, зробила невеличкий ковток.

Ло Цзі помітив, що дівчина тримає келих саме так, як і в його спогадах, і відчув, як у душі озиваються найпотаємніші струни. Він запропонував випити — дівчина погодилася. Вона була відкрита всьому світові й не виказувала ані найменшого страху. Так, усе в світі лишень чекало нагоди, щоб зашкодити їй, але не тут. Тут — її фортеця, й тут про неї подбають.

Ло Цзі знову сів, глянув на Чжуан Янь і запитав якомога спокійніше:

— Що вони вам говорили перед подорожжю сюди?

— Звичайно, казали, що мені доведеться попрацювати, — вона знову подарувала йому безневинну посмішку, від якої серце Ло Цзі розлетітися на друзки. — То, містере Ло, чим я займатимуся?

— Що ви вивчали?

— Традиційний китайський живопис у Центральній академії образотворчого мистецтва.

— О, ви закінчили академію?

— Так, нещодавно. І шукала роботу, поки готувалася до вступу в аспірантуру.

Ло Цзі надовго замислився, зовсім не уявляючи, чим вона може тут займатися.

— Що ж… Давайте про роботу поговоримо вже завтра. Ви, напевно, стомилися, тож спочатку треба відпочити… Вам тут подобається?

— Я не знаю. Поки ми їхали з аеропорту, довкола був лише туман. А потім посутеніло, і я все одно не могла нічого побачити… Докторе Ло, а де ми знаходимося?

— Я цього й сам не знаю.

Вона кивнула й посміхнулася сама собі: вочевидь не повірила.

— Я справді не знаю, де ми. Природа й ландшафт схожі на Північну Європу. Я просто зараз зателефоную і запитаю, — Ло Цзі потягнувся до телефону біля дивана.

— Ні, ні, докторе Ло, не треба. Не знати — це так чудово.

— Чому?

— Щойно ви дізнаєтеся, де перебуваєте, світ стискається до точки на мапі.

«Боже мій», — вигукнув Ло Цзі подумки.

Раптом вона скрикнула, зовсім по-дитячому:

— Докторе Ло, погляньте, як чарівно виграє вино у відблисках полум'я.

Вогонь комина додав вину всіх відтінків багрянцю, й воно ожило, мов у казці.

— На що це схоже, як гадаєте? — нервово запитав Ло Цзі.

— Ну… в мене це викликає асоціації з очима.

— Які палають призахідним сонцем?

— Призахідним сонцем? Докторе Ло, яка чудова метафора!

— Світанок і захід сонця: вам же більше до вподоби останнє?

— Так! А як ви здогадалися? Я люблю малювати саме захід сонця, — очі Чжуан Янь таємниче блищали проти вогню, в них світилося запитання: «Хіба у цьому є щось погане?».

Наступного ранку дощ припинився, й Ло Цзі не полишало відчуття, що перед приїздом Чжуан Янь Бог омив Едем-ський сад. Коли вона вперше роздивилася околиці, Ло Цзі не почув звичних для молодих дівчат беззмістовних вигуків, захопленого торохтіння. Їй мовби перехопило подих і відібрало мову від цієї величної панорами. Ло Цзі зауважив, що відчуття прекрасного в природі у цієї дівчини значно витонченіше, ніж у тих, кого він знав раніше.

— То у вас виникне бажання це намалювати? — запитав він.

Чжуан Янь і далі роздивлялася засніжені гірські вершини й відповіла не відразу:

— Так, але якби я тут виросла, то взагалі не почала б малювати.

— Чому?

— Я уявляю багато фантастично красивих місць, і коли малюю, неначе їх відвідую. Але тут є все, про що я мріяла, що я уявляла, то який сенс у малюванні?

— Так-так. Коли уявна краса зустрічається в реальному житті, це насправді… — він затнувся й глянув на Чжу-ан Янь, освітлену світанковим промінням. О, так, янгол із його мрій — тут, і його присутність наповнює серце щастям, подібним до блиску хвиль на гладіні озера під яскравим сонцем. Чиновники ООН із РОЗ ніколи й уявити собі не могли, що проект «Обернені до стіни» матиме такі результати. Якби зараз настав час помирати, Ло Цзі не засмутився б ні на мить.

— Пане Ло, вчора йшов такий сильний дощ. Чому ж із гірських вершин сніг не змило?

— Дощові хмари проходять нижче лінії залягання снігів, тому вершини цілий рік укриті снігом. Кліматична зона у високогір'ї значно відрізняється від тутешньої.

— Ви вже підіймалися до рівня снігів?

— Ні, не було нагоди й часу. — Ло Цзі зауважив, що дівчина не відвертає погляду від засніжених вершин. — Вам до вподоби засніжені гори?

— Так, так, — закивала вона.

— То їдьмо.

— Справді?! Коли? — здивовано вигукнула дівчина.

— Хоч зараз, до підніжжя веде битий шлях. Якщо не баритимемося з від'їздом, до вечора повернемося.

— А як же робота? — Чжуан Янь нарешті відірвала погляд від гір і глянула на Ло Цзі.

— Робота зачекає. Ви щойно приїхали, — безтурботно відповів Ло Цзі.

— Це… — Чжуан Янь нахилила голову, й у Ло Цзі захололо в серці. Той дитячий погляд він бачив безліч разів.