Темний ліс - Лю Цисінь
* * *
— Полковнику, чи не вважаєте надто несподіваною мою перевірку рівня політичної та ідеологічної роботи в лавах вашого війська? — запитав Тейлор, зустрівшись із Чжаном Бейхаєм.
— Зовсім ні, містере Тейлор. Це аж ніякий не прецедент, бо містер Рамсфелд відвідував Школу підготовки партійних кадрів Центральної військової комісії за часів, коли я там навчався. — Бейхай не виявляв ні настороженості, ні подиву чи ворожості, як ті офіцери китайської армії, з якими досі розмовляв Тейлор. Він здавався цілком щирим, що дуже полегшувало спілкування.
— Ваша англійська — чудова. Ви, напевне, з флотської команди?
— Так і є. А ваші американські космічні сили набрали ще більше людей із флоту, якщо глянути на відсоток.
— У цьому давньому роді військ і уявити не могли, що колись їхні кораблі сягнуть космосу… Щиро кажучи, коли генерал Чан Вейси відрекомендував вас як його найкращого політичного комісара, я спершу подумав, що ви з сухопутних військ. Адже саме армія є стрижнем і душею ваших військових сил.
Чжан Бейхай не погодився з такою думкою, проте лише поблажливо посміхнувся:
— Душа має бути однаковою в усіх військах. А космічні сили в усіх країнах лише формуються, тому скрізь до нового роду військ переносяться традиції та порядки вже наявних підрозділів.
— Я вельми зацікавлений у вивченні порядку ведення політичної та ідеологічної роботи в наших армійських лавах. Сподіваюся, що зможу ознайомитеся з нею ґрунтовніше.
— Без питань. Я отримав від керівництва чіткі вказівки: нічого від вас не приховувати.
— Вельми вдячний! — Тейлор вагався, але все ж таки вирішив це сказати: — Метою моєї поїздки є отримання відповідей на певні запитання. Але спершу хочу запитати саме у вас.
— Чудово, можете запитувати про все, що вас цікавить.
— Полковнику, ви вірите, що ми зможемо відродити у війську дух минулого?
— Що ви маєте на увазі?
— Я говорю про значний відтинок часу. Скажімо, від часів Давньої Греції аж до Другої світової війни. Ці часи об'єднують духовні цінності: честь і обов'язок — понад усе. Якщо виникне потреба, як ви, так і будь-хто інший, не вагаючись, пожертвуєте власним життям заради перемоги. Ви, напевно, зауважили, що наприкінці Другої світової війни цей дух без сліду згас у армійцях як демократичного табору, так і авторитаристського.
— Військо — похідна соціуму. Тому для вирішення вашого завдання потрібно відродити цей дух у цілому суспільстві.
— Я дотримуюсь тієї самої думки.
— Однак, містере Тейлор, це неможливо.
— Але чому? Ми маємо попереду ще понад чотири століття. У минулому людське суспільство спромоглося за такий проміжок часу еволюціонувати від колективного героїзму до стандартів індивідуалізму. Чому б нам за такий самий період не повернутися у світогляді назад?
Це запитання змусило Бейхая на хвильку замислитися:
— Це дуже непроста проблема, але мені здається, що людське суспільство, яке пройшло певний період становлення й подорослішало, не може повернутися в дитинство. Бо за останні чотириста років — час зародження й формування нинішнього суспільства, — я не можу знайти жодної культурної чи світоглядної передумови для розуміння кризи, що сталася нині. Ми не були до неї готові.
— Що ж, тоді звідки взагалі взялася ваша впевненість у перемозі? Наскільки я знаю, ви переконаний тріумфаліст, але як Космічний флот, уражений вірусом зневіри, зможе протистояти такій ворожій потузі?
— А чи не ви щойно зауважили й таке: ми маємо попереду ще понад чотириста років? Якщо нам не судилося повернутися назад, то залишається єдине — впевнено крокувати вперед.
Відповідь Бейхая здавалася надто загальною, але впродовж усієї подальшої дискусії Тейлор так і не зумів із нього витягти нічого конкретнішого. Він лише пересвідчився, що думки цієї людини куди глибші, ніж здається на перший погляд, і з'ясувати їх до кінця в короткій розмові неможливо.
Уже залишаючи Штаб-квартиру Космічних сил, Тейлор знову пройшов повз вартову сторожку. Зустрівся очима з солдатом і несподівано помітив сором'язливу посмішку. Це було неймовірно для вартових у армії інших країн — ті дивилися просто перед собою, навіть не кліпаючи. Вдивляючись у молоде обличчя, Тейлор знову згадав ту записку:
Мамо, я стану світлячком!
* * *
Того вечора задощило, й це був перший дощ відтоді, як Ло Цзі оселився тут. Вітальня зовсім вистигла; Ло Цзі сидів біля коминка, не розпалюючи його, прислухався до шуму дощу, уявляв будинок острівцем серед потемнілого океану. Довкола панувала безмежна самотність, і він упав у її обійми. Після від'їзду Ши Цяна його роздирало тривожне очікування, яке в поєднанні з самотністю виявилося своєрідною формою щастя. Раптом він почув, як до будинку під'їхала машина, далі — уривки розмови двох людей і ніжний жіночий голос: «Дякую! До побачення!». Ло Цзі здалося, що його вдарили електричним струмом.
Два роки тому, вдень і вночі він постійно чув цей голос. Він мандрував синім небом із легким осіннім павутинням; ось і зараз від його звуку вечірні сутінки неначе прорізав сонячний промінь.
Почувши легкий стукіт, Ло Цзі на довгу мить закляк на місці й лише згодом вимовив: «Заходьте». Двері прочинилися й впустили тендітну постать, яка принесла з собою запах дощу. Єдиним джерелом світла у вітальні був торшер зі старомодним абажуром, тож усе, розташоване далі від комина, тонуло у півмороці. Ло Цзі не міг розгледіти її обличчя, проте побачив, що вона в білих штанях і темній куртці, з якою білосніжний комірець контрастував так виразно, що йому на згадку спали квіти лілії.
— Доброго вечора, містере Ло, — мовила вона.
— Вітаю, — Ло Цзі підвівся. — Надворі холодно?
— У машині — ні. — Хоча Ло Цзі не міг цього бачити, проте був певен, що вона посміхається. — Але тут, — вона роззирнулася довкола, — трохи зимно… О, докторе Ло, мене звуть Чжуан Янь.
— Це можна виправити. Давайте розпалимо комин.
Ло Цзі опустився навколішки біля акуратного стосу фруктових полінець і почав перекладати їх до комина:
— Ви коли-небудь бачили комин? Проходьте й сідайте.
Вона підійшла й сіла на диван, залишаючись так само в тіні.
— Ну… я бачила це лише в кіно.
Ло Цзі запалив сірник і заходився розпалювати полінця. Коли язики вогню затанцювали, мов живі, їхнє м'яке золоте світіння вихопило з темряви жіночу постать. Ло Цзі міцно стиснув у пальцях сірник, що не встиг догоріти; йому потрібен був біль,
