Мати все - Люко Дашвар
— О пів на сьому вдягнися! — пішов на кухню їсти щось із банок, що лишилися з новорічної ночі.
Ліда здогадалася: крім смачної няньчиної вечері матуся приготувала для них оглядини трофею, здобутого для Платона. Знайомство з худою дівчиною-підлітком, яка спочатку зайняла Лідину кімнату, тепер — застовпила місце біля Платона, а далі — що? «Стас жахнеться», — подумала, та потім дійшла висновку, що Стас не здивується. Він Платона й досі не знає. Він просто не зрозуміє, на які тортури приречені і брат, і те худе дівчисько з переляканими очима, і, якщо вдуматися, — вони всі.
— Їсти хочеться, — призналася собі, ніби перед нею — стіл, на столі — таріль, на тарелі — худе дівча, кропом обкладене. — Їсти хочеться, — повторила недобре.
На столі — розкіш, нянька захекалася. А нікому й діла немає: біля ялинки скупчилися. Стас насторожений, Ліда на нервах, дівча те до Іветти тулиться, наче тільки вона захистить. Платон млявий. А Іветта в гуморі. Усе за планом.
— Лідочко! Станіславе! Хочу познайомити вас із Раєчкою. Тепер вона житиме з нами, і Платон уже сказав, що щасливий від того. Так, синку?
— Так… — безбарвно.
Нормально! Іветта Раю до Ліди зі Стасом підштовхнула. Ліда почервоніла до скронь, випростала руку, — привітатися хотіла, та дівча відсахнулося. Ліда перехопила гнівний мамин погляд, видушила з себе максимальну привітність.
— Мене звати Ліда. Я сестра Платона. Ми зі Стасом… дуже раді бачити тебе тут…
— До столу, до столу! — заметушилася Ангеліна, і всі посідали б, як і планувала Іветта, та Платон раптом уважно глянув на Стаса, підійшов, усміхнувся щиро і сказав:
— Я — Платон, а хто ви такий?
Іветта зблідла. Ліда гарячкувала:
— Тохо! Це… — Ну прості ж слова треба сказати: «Це мій чоловік, я люблю його, ми живемо разом». А як сказати? Що, коли не жити їм разом? Після свінґерів так і не поговорили.
— Я Стас, чоловік твоєї сестри. Я люблю її. Ми живемо тут… неподалік. Заходь у гості! — сказав Стас так щиро і природно, що вразилася не тільки Ліда, але й Іветта з нянькою.
— Добре, обов'язково зайду, — кивнув Платон так просто, що Іветта рота роззявила. — А тепер запрошую тебе до себе в гості. Ходімо, Стасе?
— Ходімо!
Платон потяг Дезінфікатора до своєї кімнати. Жінки завмерли посеред вітальні й перезирнулися. Тільки Рая в неймовірній біло-блакитній сукні не побачила нічого надзвичайного. У душі свої страхи. Вона не бачила Платона майже добу: цілий день красива пані тягала її по лікарях, і ті обстежували дівчину так ретельно, ніби Раї завтра до армії. А навіщо? Здорова! Інше болить! Платон із неї очей не зводив, потім пані сама призналася, що він Раю полюбив і страждає, а він спав. Вона ж на власні очі бачила — спав собі. І пані раптом так дивно сказала, що, мовляв, ще подивимося, чи захоче Платон тебе. Раю, брати… І хіба не мука? Рая з рожевої кімнати вийшла, а тут та сестра його, що вона її циганкою про себе обзиває. І Платон… Оце ходить, наче і спить на ходу. І не глянув на неї. Хіба не мука? Їй би сісти, так тепер до столу ніхто і не пнеться. Що робити? Добре, що нянька все бачить. Заметушилася, всадила дівчину на диван, до хазяйки побігла.
— Іветто Андріївно, хай Лідуся до них піде. Це ж — таке! Це ж після Петра Григоровича перший чоловік, який до Платосика…
— Мовчи! — так люто шикнула Іветта, що няньку паралізувало.
Ліда розгублено стиснула кулачки.
— Ангеліна має рацію, мамо… Може, мені…
— Усе буде добре! — Іветта посміхнулася грізно. — Ти краще, Лідочко, розпитай Раєчку, чи їй подобається столиця? Невже тобі не цікава свіжа думка? Ми з Раєчкою сьогодні цілий день у місті провели.
Це був наказ. Ліда ступила крок до дівчини, Іветта опустилася в крісло, учепилася поглядом у двері Платонової кімнати. Що там? План був простий і ефективний. Так простимулювати Платонову активність, щоб надвечір син потроху збудився і вкотре заговорив про Раю. Іветта була впевнена: у присутності всієї сім'ї хутірська Джульєтта не пручатиметься. Для того й покликала доньку з її Дезінфікатором. А Платон утік!
«Як же я не врахувала, що Платон ніколи не спілкувався з живим чоловіком?.. Крім Петра Григоровича…» — краялося серце.
…Стас і Платон, як два турки, сиділи на килимі, із відвертою цікавістю розглядали один одного. «На дурника не схожий, — думав Стас. — І на Ліду теж геть не схожий. Наче і не брат із сестрою. Очі розумні. Ще красивішим став відтоді, як я його бачив. Змужнів. Босий…»
— Чому ти босий? — запитав.
— Щоби жити, — розважливо відповів Платон, і тим намалював на серці Дезінфікатора великий червоний хрест вселенського милосердя. Пручатися зайве. Стас і не намагався противитися несподіваному дивному хвилюванню.
— А хіба… не можна жити взутим?
— Не можна.
— Фігня! — Стас завівся. Тут не було повітря, і, як і чотири роки тому, він раптом відчув скажену задуху. — Якщо ти взуєшся, то вийдеш звідси. Хіба тобі не хочеться вийти на вулицю?
— Ні.
— Чому?
— Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема.
— То і не біда. Зате ходити зручно.
— Біда, — мовив Платон затято. Запитав: — А ти знаєш таке слово — «вісон»?
Дезінфікатор згадав про Шнітке, підозріливо насупився:
— Композитор?
— Вісон. Літера «В». Вісон — дуже коштовна біла чи пурпурна матерія. Була в широкому вжитку в Древньому Римі та Древній Греції.
— Круто! А ти…
— Чому ти не приходив раніше?
— Справи, — знітився. Перевів стрілки. — А он там дівчина…
— Рая.
— Рая? Авжеж.
— Ми одружилися.
— Коли?
— Вночі, але це таємниця. Мама наполягає, щоб я став на коліно, мав квіти й обручку. Я думаю, це зайве, але мама…
Мама?! Ох, Стасові та мама у печінках.
— До чого тут твоя мама? Ти — доросла людина. Сам повинен вирішувати. Ти дівчину хоч… любиш?
Платон задумливо кивнув:
— Я її відчуваю.
— Та ні, чекай! То дурня. Любов…
— Любов — ідея, — перебив Платон. — Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей — любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема — тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться — трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися.
