Мати все - Люко Дашвар
— От циганка клята… — прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані поселила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього!
Платон спав. У кріслі біля нього тремтіла Ліда. Очей від брата не відводила. За спиною бурмотіла Ангеліна.
— Чого ти, Лідусю, казишся? Наче не знала? Дівчину перелякала. Воно, бідне, мало не звалилося — так ти на неї визвірилася! А воно ж — хіба від гарного життя тут сльози ковтає?! Воно ж…
— Скільки їй років? — прошепотіла Ліда.
— Каже, шістнадцять, а насправді — хтозна. Чи мені перевіряти? Ти ото краще піди полежи у батьковому кабінеті, а я тобі травичку заварю…
— Ні, — прошепотіла. — Тут буду.
— От біда! Ще з тобою марудитися! — роздратувалася нянька. — Мало мені двох блаженних на шиї, ще й ти викаблучуєшся! Скоріше би мати з лікарні повернулася!
Ліда підхопилася й геть.
— Та що з тобою? — бігла нянька слідом. — Сиди вже, де сиділа! Слова їй не скажи.
Ліда мовчки вскочила в чобітки, шубу до душі та надвір. Прихистку не було. Хоч очі собі виїж — нема! Брести навмання, і ото поки рухаєшся — ще живий, а як зупинишся…
Ліда стала посеред безлюдного подільського провулку, бо на білосніжному тлі нелогічною плямою чорнів великий целофановий мішок: у такі зазвичай — чи наглих небіжчиків, чи сміття. У мішку вошкався чоловік, дмухав на закоцюрблені пальці.
— А… Мати Тереза! — узнав її. Та й Ліда не помилялася. Це ж йому вона щедрою рукою колись кинула сотню. Він — хоч капюшон на носі, лиця не видно.
— Ти… Як? Ще живий? — мало не розплакалася. Та не за бідахою. За собою.
— А сама! — пхикнув. — І що?.. Нічого не подаси? Новий рік, хай йому грець!
Ліда провела гарячою долонею по гарячому лобі. Озирнулася.
— Де би тут… зігрітися?
Чоловік кивнув — знає! — важко піднявся, обкрутив мішок навколо тулуба.
— Що? Дах загубила? — і не зрозуміти: про дім чи про голову.
Недовго човгали. На Межигірській чолов'яга пірнув у дворик, там до живих будинків тулилися дві покинуті двоповерхові будівлі, старі й обдерті, як сам волоцюжка. Чоловік повів Ліду за один із них, показав дірку в стіні.
— Тут усередині, на першому поверсі, є батарея гаряча. Певне, вона в одній системі з тими будинками, із яких людей не виселили. Тільки — нікому. Це моя таємниця.
— Добре…
— Гроші давай і чекай мене тут. Хавки принесу.
Ліда дістала з сумки гаманець, звідти двісті гривень. Безхатченко взяв гроші, підштовхнув Ліду до дірки в стіні.
— Тільки щурів від батареї віджени…
А як?! Щури обсіли батарею так щільно, що підлога в покинутому домі скидалася на вишуканий сіро-коричневий килим. Ліда притулилася до стіни і відчула нудоту. «Мамо, мамо! Стасе… Куди ж це ви мене загнали…»
Вона б ще довго розжовувала цю думку, та в покинутому домі раптом з'явився новий звук, Ліда озирнулася на нього і побачила кремезного, як боцман із радянських кінофільмів, широкогрудого рудого кота. Морда у шрамах, очі — мерзла лють. Жодного натяку на звичайну котячу граціозність. Кіт явно був тут не вперше, бо щури враз заметушилися, розірвали свій килим, забігали. Та не тікали. Кіт зупинився, ніби вирішував, із чого розпочати — поїсти чи погрітися.
— Киш… — слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув.
Пригнувся, — пузо до землі, — пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися.
— Тікайте… — чогось схлипнула Ліда.
Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить — перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, — топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить — жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу.
— Ви… Ти ж де так довго?.. А тут… щури кота розірвали!
Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон — молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба — сідай! Із пакунка на саморобний столик — пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» — констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали.
— Зараз вип'єш, язик розв'яжеться. — Уже наливав із пляшки, різав хліб.
— Навіщо?
— Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? — простягнув їй склянку з горілкою.
— Ні!
— Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий!
Ліда випила, схлипнула:
— Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить — покине, мама — іншу… на моє місце! А воно — моє!
— Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш.
— Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною…
— Гуляща?
— Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я…
Чоловік розсміявся:
— Не все кажеш! Не від того неприкаяна…
Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього:
— А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж — смерть…
— Я сам усіх покинув, — сказав. Знову налив. — Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув.
— Сам? — Ліда проковтнула горілку, розсміялася. — Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу…
— Це в наймах любов тре’ заслужити…
— Маячня! Ти просто не розумієш!
— Ти просто всього не кажеш!
— Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я — Лідія Вербицька! Справжня Вербицька!
Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку.
— Що, серйозно? А схожа на сироту…
Стас
