Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
Його самотність порушив Іваниця. Мав досить поваги до Дуліба, щоб тихо підійти й помовчати якийсь час, сподіваючись, що той обізветься перший. Та лікар не виявляв охоти заговорити, тоді Іваниця недбало, мовби про безвартісний дріб'язок, кинув:
— Ананія випровадив з Києва обох. Обдурив і налякав. Сам споряджав у путь, давав коней, усе. І обіцянки і погрози. Все від нього.
— Знаю, — сказав Дуліб.
— Ти не знаєш, здогадуєшся, Дулібе, а я видавив з Сильки.
— Допитував? Як смів?
— Наткнувся на нього, він і не втерпів. Дуже мене вподобав. А негідник — світ обійди й назад вернись — не знайдеш такого. Дівок водив ігуменові в Києві. На Ойці спіткнувся. Обидва вони на ній спіткнулися: він і Ананія.
— Ми теж спіткнулися на ній.
— Це я винен, Дулібе. Я повірив їй.
— Я теж повірив.
— Але я перший. Ще й досі не можу забути цю козу. Невже вона продалася ігуменові? Отак збрехати!
— Не збрехала. Все правда.
— Але ж усе казала, як хотів Ананія! Навіщо? Чом?
— Батькові годила. Боїться його й любить.
— Оце! Все переплелося. Як же нам тепер перед князем?
— Треба їхати до Києва.
— Наїздилися! Туди вже не доберешся. Перестрінуть — і все!
– ІІнакше не можна. Тоді ми не вірили Долгорукому, тепер він не вірить, щоб ігумен або ще й Войтишич були причетні до такого злочинного діла.
— То ми й снуватимемо, як ткацькі човники, поки нас викинуть геть?
— Куди маємо подітися? Тут нам місця немає, а в Києві… Там нас уже поховали, можемо повернутися тільки з новою силою, а сила та — правда.
— Сховатися між людьми. Як давніше: від хворого до хворого з поміччю.
— Не зможу. Після всього не здатен лікувати людей. Щось у мені порушилося. Може, й назавжди.
— Будемо жити, вдовольняючись доброчинством, — наполягав Іваниця.
— Ми переступили з тобою межу, де кінчається просто людське й розпочинається щось тисячократ важливіше.
— Що ж воно?
— Ще не можу висловити, але вже відчуваю. Коли хочеш, то я сподівався сьогодні від Сильки саме таких зізнань, ждав, що він кількома словами зведе нанівець усі мої підозри й звинувачення щодо князя Юрія. Поясненню це не підлягає.
— А я князя теж уподобав. Побачив — і вподобав! Веселий чоловік вельми.
— Повинен знати, Іванице: веселих правителів любить народ, але не історія. Для неї вони завжди видаються занадто несерйозними. Привабливі зблизька — здалека вони вже стають незбагненно-химерними, про них починаються пересуди, плітки. Чув, що говориться про Долгорукого в Києві?
— А ким? Боярами та воєводами? А чув ти, Дулібе, що мовить про нього простий народ? Довга Рука — щедра рука. Ось так! Бояри ж не люблять і бояться цього князя. Ти бачив коло нього бодай одного боярина? Сини та улюбленці. А улюбленці хто? Прості люди, як ми з тобою. Прибився до нього якийсь Іваниця безрідний з Києва, привіз безневинному тяжке звинувачення, а він що? А він садовить мене з собою за стіл, а тоді кладе поруч спати. Де ти бачив таке, Дулібе? І хочеш, щоб наші бояри любили такого князя? Історія твоя теж боярського роду, коли знехтує таким чоловіком.
— Вона не моя, Іванице. Не належить нікому. Стоїть над нами, а ми їй слугуємо.
— Оце! Слугувати, а кому — і не знаєш! Споганив я собі руки цим Силькою, а тепер ще й того Кузьму треба нам шукати та допитувати? Чи, може, годі?
— Хіба хочу цього? Змушений, Іванице.
Князь Юрій так само вважав, що повинні знайти вони ще й Кузьму Ємця, для чого треба було їхати до Івана Берладника, до якого, власне, Долгорукий перед тим і добирався, але виходило так, що Дуліб своєю впертістю завернув князя до Суздаля. Тоді Юрій просто втік непомітно до князя Івана, щоб спочити від державних клопотів, тепер доводилося вирушати після належних приготувань, з дружиною, ловчими, наближеними, дармоїдами, соколами, ловецькими псами, тягти за собою валку порожніх саней для полюддя, яке збиратиметься по путі, бо шлях до Берладника нелегкий і довгий.
Тут з'ясувалося, що князь Іван Берладник не має постійного місця перебування; він не просто був князь безземельний, себто позбавлений власної волості й вимушений через те найматися на службу до інших, — життя зробило його чоловіком блукливим, непосидючим; він, вже й маючи пристанище і можливість сидіти десь на одному місці, зривався щораз то в більший похід, то в менший, незмога було вгадати, де він опиниться завтра, тому «їхати до Івана Берладника» означало мандри затяжливі й плутливі. Тут треба було або ж зриватися несподівано, як то зробив був Долгорукий ще до снігу, або ж вдатися до великих приготувань, як тепер. Дуліба Долгорукий уникав, зустрічалися лиш за обідом, але обіди в Кідекші відзначалися стриманістю, не було здоровлення, не розповідалося притч, не співалося пісень, пилося пиво та вода, зрідка мед; коли й згадувано про когось, то найчастіше про Берладника, особливо нестримна в розмовах про князя Івана була Ольга; це були просто вигуки, неприховане захоплення, відверте вихваляння того загадкового бездомного князя, про якого Дуліб, хоч і знав трохи ще з свого побуту коло Марії, яка
доводилася тіткою Берладникові (той сидів тоді в Звенигороді), та з того часу багато зайшло змін; отож перш ніж вести докладну мову про Берладника, треба було до нього доїхати.
І вони нарешті вирушили.
Вдарили морози. Води зашерхли, а тут налетіли віялиці, насипали в той шерх снігу, і все взялося вже й не кригою, а якоюсь струпуватою корою, і ріки лежали, мов довжезне, вмерле навіки, сіроспинне гаддя, озера перетворилися на великі галяви посеред соснових борів, а болота затвердли в рівнини, по яких, випереджаючи сніговиці, гасали поночі табуни легконогих вовків, світячи лиховісними вогнями своїх очей у безбережжях неосяжної сеї землі.
Зникли мовби назавжди зорі з неба, не було й сонця, воно лиш іноді вгадувалося в невиразному свистінні хуги, і тоді здавалося, що в тому місці з неба сиплеться не сніг, а жовтий пісок, твердо порошить на землю, шкулько шмагає все, що трапляється йому на путі.
Долгорукий ждав, поки вгамується завірюха і вляжеться сніг на дорогах; тим часом князь Ростислав мав готувати в Суздалі дружину для походу на південь, добирати коней, ладнати сани й лижви для воїнів, яких князь Юрій щоразу набирав
