Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний
— На що Войтишич, мабуть, сказав: та будь воно все прокляте, — засміявся полегшено князь Юрій, тішачись, що міг вгадати не тільки перебіг тієї далекої і тепер давньої вже розмови, а й послідовність висловів, навіть окремі слова.
— Вгадав, князю.
Дуліб розумів, що треба припинити розпитування Сильки, відіслати його, йому вже не хотілося тепер шукати й Кузьму, бо передчував, що той скаже те саме, хіба що, крім ігумена Ананії, назве ще когось, але хіба ж від цього стане легше йому, Дулібові? Не вірити цьому круглоголовому хлопцеві, в якому нічого не було монаського, Дуліб чомусь не міг, а повірити — означало тим самим відмовитись від свого припущення про участь у київському вбивстві князя Юрія, визнати марність своєї тяжкої мандрівки, просити пробачення у Долгорукого, найголовніше ж — і це найсумніше — доведеться пристати до думки, що в Києві існувала (та ще й досі існує) якась дивна змова, спрямована не знати й проти кого: чи то проти Долгорукого, чи проти Ольговичів, чи навіть і проти самого Ізяслава; до змови тієї причетні ігумен Ананія, причетні, мабуть, і Войтишич та його люди, але навіщо вона, і чому цим людям треба було пуститися аж на такий неймовірний злочин, як прилюдне вбивство князя Ігоря, — цього б ніхто не вмів ще сьогодні сказати. Ясна річ, можна було відкинути все сказане Силькою, звинуватити його в неправдивості, звести з Кузьмою і спробувати впіймати на неточності, на розходженнях у відповідях, — і тоді справдяться підозри Дулібові, і він наполягатиме бодай на покаранні цих двох, коли не зможе довести провини самого Долгорукого.
Однак треба було вже тепер подумати й про той ймовірний випадок, коли все сказане Силькою потвердить Кузьма. Подумати про змову тих далеких і підступних у Києві, бо дуже схоже було саме на це. І оті запросини на обід до Войтишича, щоб не випустити з Києва слідчих князя Ізяслава з пустими руками. До Войтишича їх запросили не для трапезування просто, а щоб назвати імена вигаданих убивць. Потім підіслано Ойку, яка мала сказати, куди втекли вбивці. На мосту всіх, може, й самого воєводу Мостовика, підкуплено, аби не казали правди про те, коли проїхали по мосту Кузьма й Силька. Змова, змова! Але навіщо?
А Силька не винний або ж боїться сказати правду при князях. Хоч як там насправді, далі допитувати його безглуздо.
— Хай іде, — сказав Дуліб. — Далі питати нічого.
— Іди собі, — сказав Долгорукий. — Та не спробуй утікати. Чи, може, лікарю, відправити його до Суздаля та посадовити там у поруб, бо в Кідекші нічого не маю належного.
— Не треба, хай гуляє на волі, — сказав Дуліб.
Силька, недовірливо позираючи то на князів, то на Дуліба, висунувся за двері. Там, мабуть, став і не знав, куди йти.
— Піду відведу його до отроків, — підвівся князь Андрій. — Залякали хлопця. Ліпше б спитали його щось книжне. Знає безліч цікавих речей. А ви його тут мов останнього раба, затурканого й нездарного. Хіба можна так з розумними людьми? Бога б побоялися!
Дуліб почував себе цілковито виснаженим. Не здобувся на відповідь князеві Андрієві, не здатен був ні на що. Схилився над пергаментом, трохи подумав і, коли за Андрієм зачинилися двері, повільно записав: «Хто починає з втрати незалежності суджень, кінчає втратою сил душевних».
Це — про себе.
А про ігумена Ананію вписав таке: «Під личиною вченості й побожності він ховав злобивість, мсту, вбивство».
І тут зненацька обізвався Іваниця, який промовчав увесь цей час, мовчав терпляче й самовіданно, дивуючись, навіщо Дуліб посадовив його разом з князями, не вірячи в глибині душі, що можна чогось буде довідатись в цього бистроокого Сильки з допомогою простого розпитування. Та ще дужче здивувався Іваниця, коли Сильку відпустили, власне, нічого так у нього й не випитавши; а він сам від зневіри в оте перекидання словами несподівано перейшов до зацікавленості всім, що тут мовилося, та й більше: йому закортіло щось сказати таке, про що й у гадці не мали ні князі, ні сам глибокомудрий Дуліб!
— А він не все вам сказав, — обізвався Іваниця.
— Хто? — поцікавився Дуліб.
— А Силька.
— Звідки знаєш?
— Оце! Та він же на мене зиркав, як заєць з-під капусти! Вас усіх знає, мене ж — ні. Я для нього незнаний і загадковий. От і злякався. А коли чоловік боїться, то так і знай: щось він приховує. Щось у нього є недоговорене.
Це могло сприйнятися як натяк на те, що Силька боявся при князеві Юрієві говорити до кінця. Долгорукий мав би образитися на Іваницю за таку відверту нетактовність, коли не сказати різкіше. Однак Юрій, — і Дуліб ще раз пересвідчився в цьому, — не належав до звичайних людей, він не відав почуття образи в щоденно-простацькому розумінні, йому невластива була мстивість, бо інший володар на його місці не став би слухати ні такого, як Дуліб, ні тим більше Іваницю, а вже давно б звелів обох або ж сховати навіки в підземеллі, або й знищити зовсім.
Долгорукий сприйняв слова Іваниці так, ніби йшлося про щось стороннє, що його ніяк не обходило. Зі спокоєм філософа, якому найбільше залежить в дошукуванні до суті справи, він роздумливо мовив:
— Не сказав усього, то скаже. Підождемо.
— Згоден з тобою, князю, — подав голос Дуліб.
— Поїдемо, не відкладаючи, до князя Івана, — підвівся Долгорукий, — знайдемо там ще того Кузьму та попитаємо. Тоді обох зведемо. Воно все й роз'ясниться тобі, лікарю, хоч, мабуть, і так вже стало роз'яснюватися. Чи ще ні?
— Їхав до тебе з Києва з тяжким звинуваченням, а тепер, бачу, доведеться змінити його на любов до тебе, даруй за лестощі.
— Князів любити не треба. Досить для цього й жінок, — з цими словами Долгорукий відпускав, власне, на сьогодні Дуліба й Іваницю. Іваниця схопився й мерщій вискочив з палати, бо кортіло йому запопасти отого меткого Сильку й, не чекаючи, поки за нього знову візьмуться поважніші, самому потрясти, як чорт суху грушу. Дуліб же, перш ніж скласти своє писемне приладдя, записав: «Усвідомлення власного невігластва — однаково несподіване, болісне й образливе».
Іваниця знайшов Сильку в зброївні. Тут уже не намальовані, як у божевільного Ярослава, а справжні висіли на стінах щити, мечі, сокири, списи, луки. Щити прикрашені золотою випуклою оковкою, а то й всуціль золочені, з мистецьким карбуванням, навіть з
