Смерть у Києві - Павло Архипович Загребельний

— Був монахом у монастирі святого Феодора?

— Послушником.

— Як же міг стояти прибрамником, не маючи чернецького сану?

— Не стояв я при брамі.

— Поясни.

— Не стояв, — сказав Силька і метнув туди й сюди своїми допитливими очима, неспроможен збагнути, чого від нього хочуть.

— Чув, що сталося в Києві?

— Там багато всього буває.

— Про смерть князя Ігоря чув?

— Чому б мав не чути?

– І що взято його з монастиря, де ти був, — знаєш?

— Знаю.

– І що браму відчинено перед юрмою — теж відаєш?

— Е-е, — враз збагнув Силька, куди хилить цей загадковий чоловік, — ловець з тебе хитрий, та не дуже метикований! Заплутати мене хочеш і вплутати в сю тяжку справу, а я не дамся, бо й чому б мав даватися! Шукаєш, хто відчинив браму, і кинувся задля цього аж сюди, а воно задалеко, лікарю, коли ти справді лікар, як тебе взиває великий князь Юрій. У Києві й шукав би! Там усі, там ігумени Ананія і братія вся на місці, коли не розбіглась після того вбивства. Мене ж не зачіпай. Я не винний. Не винний! І не був прибрамним, і в чернецтві не був, а переписувачем книг при ігумені Ананії — ото й усе, а більше нічого. І не лови мене, лікарю, бо я тобі не заєць і не перепілка.

— Коли виїхав з Києва — скажеш? — спитав Дуліб.

— Чому б не сказати, коли припадає саме на той день, коли вбито князя Ігоря.

— Відчинив браму, а тоді злякався й утік того самого дня?

— Вгадав: того самого дня. Та тільки брами не відчиняв, бо не був прибранним, а день, як відомо кожному, має свій початок, середину й кінець, то знай же, що виїхав я з Києва не в середині й не в кінці дня, а на початку, і не на початку, а вдосвіта. І не втік, не вийшов, а виїхав верхи на коні, а ти мав би спитати, звідки в мене кінь, коли вже хочеш про все довідатися.

Згадування про коня збентежило Дуліба. Про коней він якось не подумав, а тоді в Києві ніхто про них не згадував, хоч ясно ж, що ні в Кузьми Ємця, ні в монашка не могло бути коней, отож вони мали їх украсти, щоб утікати. А де вкрали, в кого й чому ніхто не домагався повернення коней, чому ні Войтишич, ні ігумен не згадували про коней?

— Не ти мене питаєш, — спокійно сказав Дуліб. — Кажеш, що виїхав з Києва вдосвіта в п'ятницю, коли вбито князя Ігоря. Чим доведеш?

— А на мосту знають. Міст ще був закритий на ніч, і ми довго торгалися в браму, поки нам відчинили. А тоді не хотіли ми платити мито, бо в Кузьми була гривна княжа, він показав її, і нас пропущено, як посланців до князя Ізяслава.

— Кузьма? Про якого Кузьму мовиш?

— А про Ємця. Разом виїхали з Києва. Зустрілися перед мостом, зговорилися, вийшло, що їдемо обидва в Суздаль.

– І Кузьма був з конем?

— Аж з двома. Одного мав для поклажі.

— Хто дав тобі коня?

– Ігумен Ананія.

— Навіщо?

— Сказав: їдь у Суздаль, князеві Андрієві потрібен чоловік, вмілий у письмі. Поблагословив мене в путь. Ігумен добрий до мене був завжди. Ще малим забрав мене в батька, навчив письма, книжної премудрості.

— А хто послав сюди Кузьму? Хто дав йому коней, гривну?

— Його й спитай.

— Де він?

— Десь у князя Івана.

— Серед берладників?

— В них.

— Чому ти не поїхав з ним туди?

— А що мав там робити? До зброї не привчений. Кузьма спис метає, як ніхто, а я писалом лиш умію. Завернув до князя Андрія, він прийняв мене.

— Обіцяв тобі ігумен Ананія ще щось?

— Благословив — і все. Дав срібла на дорогу.

– Ігумен Ананія — святий чоловік, і негоже піддавати сумнівам його вчинки, — зауважив князь Юрій.

— Я вже чув про святість ігуменову, — сказав Дуліб. — Чув у Києві від того самого чоловіка, хто назвав убивцями князя Ігоря Кузьму Ємця і ченця-прибрамного, які втекли після вбивства.

— Брехня! — запально гукнув Силька. — Ніколи не був я прибрамним і не тікав ні від чого, все брехня!

— Хто ж той чоловік? — незважаючи на Сильчин крик, спитав у Дуліба Долгорукий.

— Воєвода Войтишич, коли знаєш його.

— Знаю.

— Мовлено ж було при ігуменові Ананії.

— А ігумен? Невже не сказав, що то неправда? — аж нахилився до Дуліба Силька.

— Сказано ж тобі: питаю лиш я. Ти відповідаєш мені.

— Гаразд, — усміхнувся Юрій. — Тоді спитаю я, лікарю. Що сказав ігумен, почувши звинувачення проти його прибрамного?

— Не був я прибрамним! — гукнув Силька.

— Помовч, — махнув на нього князь Андрій.

— Я сам спитав ігумена, — потер чоло Дуліб, пригадуючи всю ту дивну, тепер мовби й геть неіснуючу розмову, — спитав його, чому не сказав про підозри на вбивців у перший день нашого приїзду до Києва. Бо ми з Іваницею приїхали просто до монастиря святого Феодора і відразу сказали ігуменові, за чим приїхали. Розмова ж у Войтишича відбулася напередодні нашого від'їзду з Києва, коли вже хотіли ми повертатися до князя Ізяслава ні з чим, бо в Києві несила було знайти винних, винний був увесь город, а отже — ніхто.

– І князь Ізяслав не вельми б удовольнився такими твоїми вістями, — ущипливо зауважив Долгорукий, — він ждав од тебе вістей інших. Йому хотілося звинуватити в братовбивстві Ольговичів та Давидовичів.

— Ніхто й слухати не хотів про братовбивство. Ні князь Ізяслав, ні воєвода Войтишич, ні Ананія-ігумен.

— А вказали тобі на мене? Не повірю в таке.

— На тебе ніхто не вказував. Це вже я сам, коли довідався, що вбивці втекли до тебе.

— Які ми вбивці? Що ти кажеш таке, лікарю? Бійся Бога! — вимовив Силька таким відчаєним і докірливим голосом, що всі мимоволі поглянули на цього хлопця, і кожному стало ніяково за цей допит, за нічим не підкріплені звинувачення, підозри, за переповідання чиїхось слів, напівзабутих, несуттєвих, може, й безглуздих, але обов'язок довести справу до кінця штовхав їх до нових розпитувань, вони мали наражатися на нові незручності, між ними не повинно було лишитися нічого нез'ясованого, інакше не могли б вони вийти з цієї палати, хоч і не пильновані грізною сторожею, не стримувані ніким, окрім високого обов'язку — встановлення істини.

— То що ж мовив тоді ігумен Ананія? — повторив своє запитання князь Юрій.

— Він промовчав, а за нього сказав Войтишич. Войтишич сказав майже те саме, що ти, князю. Що ігумен святий чоловік і несила йому втручатися в бруд і злочинність життя