Відверто про Клавдію - Деніел Кіз
Життя Клавдії звелось до усталеного розпорядку: праця в «Латинських кварталах», сон по дванадцять годин на галдолі й когентині, а потім — витягти себе з ліжка й годинами блукати немов у тумані, доки остаточно не прокинеться. Друзі Боббі часто заходили випити пива й поговорити.
Якось увечері, в останній тиждень серпня, Клавдія прокинулася від криків на задньому подвір’ї будинку й пішла глянути крізь жалюзі вітальні. Вона побачила двох чоловіків, які тримали молоду жінку з медово-золотавим волоссям, відтак штрикнули її ножем, запхали до багажника й поїхали геть.
Коли вона розповіла про це Боббі, він сказав, що це її не обходить.
— Не треба тобі в це вплутуватись. Ти ж не хочеш опинитися в суді.
Але картина вбивства переслідувала її. Не кажучи Боббі, жінка пішла до сусідів через двоє дверей і попросила дозволу скористатися їхнім телефоном, щоб викликати поліцію. Вони сказали те саме, що й Боббі:
— Забудьте про це. Вас це не обходить.
Та коли Клавдія описала молоду жінку, дружина — переймаючись через власну доньку-втікачку, яка підходила під опис жертви, — дозволила зателефонувати до поліції.
Нарешті поліція прибула, але сусіди не впустили її до свого будинку. Клавдія мусила розмовляти з поліцейськими на задньому подвір’ї.
Нічого так і не знайшли — ані крові, ані тіла.
Усі казали, що Клавдія нафантазувала цю сцену або ж це була просто галюцинація.
Боббі неодмінно хотів знати, навіщо вона пхає носа не у свої справи.
— З твоїми вибриками клятої самаритянки ти колись дограєшся до біди. Тебе приб’ють за твій довгий язик, як Вікі Генкок.
Це вразило й глибоко засмутило Клавдію, і в наступні дні її голос ставав усе більш хрипким, доки вона геть його не втратила. Не могла ні їсти, ні пити, а за три дні після «вбивства» прийшла до приймального покою лікарні Університету штату Огайо та була доправлена до Апгем-Голлу.
Оскільки вона не могла говорити, то написала записку на папірці: «Я втратила голос після того, як на моїх очах зарізали людину».
«Конфіденційне резюме» доктора Стінсона про її госпіталізацію 26 серпня 1977 року підтвердило історію, яку вона розповіла мені:
«Першого разу пацієнтка потрапила до Апгем-Голлу у віці чотирнадцяти років з галюцинаціями та маячнею. Відтоді була госпіталізована тричі з діагнозом “істерична особистість” [так в оригіналі]… Пацієнтка повідомляє, що за три дні до госпіталізації стала свідком того, як зарізали жінку в провулку за її будинком. Вона повідомила про цей випадок поліцію, хоча ніхто з сусідів не підтвердив її розповіді, керуючись принципом “скажеш слово — чекай біди”. Після “вбивства” її голос поступово ставав усе хрипкішим, і на час надходження до лікарні зник остаточно.
…МБПО [Міннесотська багатоаспектна перевірка особистості, 29 серпня 1977 р.] фіксує дуже незначні відмінності від попередньої характеристики: “картина психічного захворювання з сильним емоційним розладом. Часто спостерігається порушення мислення з коливанням рівня оцінки реальності й параноїдальні настрої”. IQ за шкалою Шиплі-Гартфорда дорівнює 110 із поняттєвим коефіцієнтом 104.
Пацієнтка має середньостатистичну зовнішність, користується темними тінями й носить одяг, що підсилює образ легковажної жінки. Наявні ознаки культурної депривації… Говорить виразно, доволі збуджено, з частими вигуками й жестикуляцією, при цьому енергійно пережовує жуйку. Буденним тоном розповідає свої моторошні історії. Цілком орієнтована, судження зв’язні, часом недоречні, з розсіяними асоціаціями. Завдання на прості розрахунки, серійні сімки й згадування президентів дається з однаковою складністю. Тлумачення прислів’їв радше буквальне, ніж абстрактне.
Переповідає галюцинації про споглядання “аур навколо всього, що живе й дихає” і бачить маревні видіння, у яких “речі здаються викривленими, наче вони далеко”. “Вбивство” може також бути галюцинацією. Жодних суїцидальних фантазій останнім часом не згадує.
Під час перебування в лікарні пацієнтка не отримувала медикаментів. Долучалася до лікарняних заходів у дружній, відкритій манері, відновивши голос за три дні».
Свинар відвідував її в Апгем-Голлі та якось сказав, що коли її цього разу випишуть з лікарні, вона має поїхати з Колумбуса, вдихнути свіжого повітря, побачити нові місця й зустріти нових людей.
— Коли тобі покращає, — обіцяв він, — я візьму тебе з собою в поїздку. Можеш скласти мені компанію.
— З радістю, — погодилась вона, відчуваючи прихильність до цього чоловіка. Хоча він за віком міг би бути їй батьком, думала Клавдія, та справді турбувався про неї.
Доктор Стінсон утретє виписав її з Апгем-Голлу 2 вересня 1977 року, повторивши свій другий діагноз: «шизофренія латентного типу».
Приїхав Боббі на машині свого брата, щоб відвезти її назад до квартири. Запевнив, що з допомогою Діно долає свою звичку, що знайде роботу й піклуватиметься про неї.
Вона повірила йому.
Клавдія забула розповісти мені про знайомство з друзями Боббі, і її засмутило, коли я став розпитувати її про це. Один був світлошкірим мулатом, якого Боббі кликав Жартуном, бо той полюбляв усе, про що йшлося, переводити на жарт. Клавдії стало моторошно, коли Боббі пояснив, що Жартун мусить постійно перебувати під кайфом, щоб і далі сміятися з життя, бо в нього серповидноклітинна анемія. Наркотики, казав Жартун, єдине, що не дає серпові похмурого женця скосити його.
Інший новий друг Боббі також був наркоманом. Бісексуал Брейді, високий і худий, з яскраво-рудим волоссям і густою рудою бородою. У ньому відчувалася холодність, що дуже нервувало її, і Клавдії здавалося, що він скоїть будь-що та скривдить будь-кого, хто стане на його шляху до ділаудиду.
Якось у неділю, миючи посуд на кухні, Клавдія випадково почула, як вони втрьох обговорюють статтю на першій шпальті «Колумбус Диспетч» від 11 грудня 1977 року.
Згодом, залишившись наодинці, вона теж прочитала її:
ДВОХ ЖІНОК УБИТО: МОТИВИ НЕВІДОМІ
Ньюарк, штат Огайо. Поліція розслідує вбивство з вогнепальної зброї двох жінок, чиї замерзлі тіла були знайдені в суботу біля задніх дверей бару…
Загиблими виявилися місіс Джойс Вермілліон, 37 років, барменка у «Кафе Форкера»… і Карен Додрілл, 33 роки…
Оскільки Клавдія працювала офіціанткою, ця історія зворушила її. Жахала сама думка про замерзлі тіла жінок морозної ночі. Вона здригалася від холоду, ідучи на роботу, а коли танцювала, рухаючи та граючи тілом під рок-музику, то поглядала в осклянілі очі чоловіків і сподівалася, що ніхто з них не захоче її вбити.
Тієї ночі, повернувшись додому, вона опустилася навколішки перед іконою із зображенням Ісуса, який молиться в Гетсиманському саду, власноруч прибитою над дверима між вітальнею та їдальнею, і помолилася за двох загиблих.
Тоді, казала Клавдія, вона й знати не могла, що це були перші жертви «убивць 22 калібру» і що ці смерті змінять її життя.
Січень 1978 року був місяцем справжньої холоднечі. На Колумбус обрушувалась одна нищівна снігова буря за іншою. Температура день за днем трималася нижче двадцяти градусів морозу, а заголовки газет сповіщали про «Небезпечні бурі» та «Сніговий катаклізм». Нарешті у четвер, 26 січня, найстрашніша хуртовина в історії США — «Хуртовина-вбивця» — пронеслася крізь місто вітрами зі швидкістю вісімдесят миль на годину з коефіцієнтом охолодження п’ятдесят один нижче нуля.
Перед самим Різдвом Клавдія покинула танці в «Латинських кварталах», а в січні почала обслуговувати столики в ресторані зі стриптизом під назвою «Галерея зображень». У ніч бурі вона взяла таксі на роботу, здригаючись у своєму коричневому полотняному плащі, та
