Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Зима прийшла рано. Сніг падав упереміш з листям, яке не встигло облетіти. Холод пробирався у схрон із дота, через проритий тунель. Левко з головою накривався коцом, намагався надихати тепла, але тільки-но витикав носа і руки з книжкою, як воно втікало, осідало на стінах і дрібними крапельками скочувалося до долівки. Вставав і починав робити руханку. Тіло зігрівалося, але варто було прилягти, як холод знову сковував його. Треба було припасти ковдру або перину. Але домашнє все згоріло разом з хатою, а попросити у тітки Мар’яни він не посмів. Та й як би їй пояснив це прохання? Чекав ночі, щоб вийти на гору. Там навіть холод інший – не такий чіпкий, підступний і затхлий, та й пробігтися можна.
Мабуть, снігопад припинився ще вдень. Бо хати скинули наспіх надягнуті снігові шапки і знову темніли солом’яними чубами стріх, зігрітими димом із коминів. На горі сніг тримався. Поле за горою, аж до самого лісу, також біліло. Левко запізно озирнувся на нього. Три чорні постаті, що відірвалися від лісу, вже наближалися до маєтку. У нього тенькнуло в грудях. Може, пройдуть далі, через міст до села? Але тоді б вони появилися з іншого боку, коротшим шляхом. Ні, йдуть точно до садиби Вишнецьких. Добре, якщо просто за хлібом-салом. Кинувся до драбини – у криївці є автомат. Левко, щоправда, ще ніколи не стріляв, але без нього нічого й потикатися до непроханих гостей. Двері погреба виявилися замкненими. Він спеціально «загубив» ключа, щоб Мар’яна їх не зачиняла, але тітка, вочевидь, знайшла дублікат чи придбала інший замок.
Довелося повертатися, знову вибиратися через дот на гору і вже з гори бігти до маєтку.
Великий будинок горів. Якраз у тій частині, що вже раз була обвуглена, а потім відремонтована. З малого чувся відчайдушний Мар’янин крик. Він обірвався на півслові, як квиління підстреленої пташки. Левко відчинив двері. Платона тут не було, але був один з тих, які приходили з ним, – білявий, з тоненькою щіточкою вусів і великими блакитними очима. Левко особливо запам’ятав його. Ще першого разу подумав, що такому красунчикові на сцені б грати, а не людей вбивати. Але саме він зараз знущався з Вишеньки. Двоє інших стояли пообіч за його спиною.
– Кажи, курво, де сховане добро ляське! – кричав той, що праворуч.
– Вона, певно, спочатку погратися з нами хоче, – хіхікнув другий. – З ким почнеш? Га? Чи з усіма трьома разом? Ах ти ж біла кістка, голуба кров!
Вишеслава не кричала, не просила, не кликала на допомогу. Була, мабуть, впевнена: ці не помилують, а рятувати все одно ніхто не прийде. Навіть цівочку крові, що стікала з розбитого надбрів’я на білу довгу сорочку, не витирала. Мовчки дивилася на розпростерте тіло Мар’яни посеред кімнати. І тільки коли вгледіла Левка, дала волю сльозам. Вони перехопили її здивований і зраділий погляд, спрямований на нього, але розгледіти несподіваного прибульця вже не встигли. Левко випустив чергу.
Вона переступила босими ногами через мертві тіла, припала до Левка, обхопила руками його шию. Він притискав її до себе, гладив по худеньких плечах, що дрібно-дрібно тремтіли. Як багато років тому, на мосту, коли він відвів її від прірви і вперше відчув, як стукає її серце і дивовижно пахне волосся.
– Не плач, Вишенько!
– Я знала, відчувала, що ти десь тут, поруч. Іноді здавалося, що повітря тобою запахло, іноді ніби вітер голос твій доніс. То якась річ, загублена мною в саду, сама знаходилася і на веранді опинялася, то… Господи, я думала, що божеволію, бо ж цього не може бути. Не божевільна, значить. Тепер можна й поплакати.
– Потім, потім поплачеш. Треба поспішати. Раптом хтось на вогонь із села прибіжить.
– Тепер весь час десь горить. Це нікого не дивує. Навіть якби я була у тому полум’ї і благала допомогти… Ой, Левку, як люди змінилися. Одна тільки Мар’яна… Тільки вона залишилася такою, якою я її ще з дитинства знаю… Прости мене, няню! Прости! Це ж через мене…
Тіла убитих перетягли у палаючий великий будинок. Мар’яну поховали у саду. Занесли у погріб наспіх зібрані речі. Там же залишилася Вишенька. Левко знову зачинив навісний замок на дверях погреба, а сам спустився у схованку через дот. Коли вийшов на гору, було вже за північ. Село спало. Може, хтось і бачив у вікно пожежу, але побоявся прийти. Інстинкт самозбереження? Чи просто звикли вже люди за ці роки, що постійно щось десь горить?
15«Терези» померли, так і не народившись. Хтось повідомив Краскова-старшого про реєстрацію фірми Віталія, може, навіть про його пошуки інформації і готовність захищати притулок для чотирилапих, і той виставив намірам сина своє рішуче залізобетонне батьківське «Ні!».
У Віталія стався нервовий зрив. Коли Лана дізналася про це, мовчки схопила Ніку за руку, хутко завела свого беушного джипа, яким тільки-но підвезла торбу пшеничних круп для собачої каші, і щосили погнала його до «царського села».
