Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

Мабуть, у Краскова на всі пости були призначені вишколені амазонки. Домомучителька, на відміну від секретарки жінка досить огрядна і геть не спортивного типу, виявилася також однією з них. Вона рішуче кинулася напереріз гостям зі словами: «Владислав Іванович заборонив впускати!» Але Віталій знешкодив її сакраментальним: «На місце!» І вона, розпасійована, з бузковими плямами на круглих щоках, демонстративно закрокувала з передпокою.

Ніка нарешті відважилася запитати, де Віталієва мама, чому їх постійно зустрічає оця навіжена фрекен Хільдур Бок.

– Вона розлучилася з татом. Давно. – Сказав без жодної емоції, тільки права повіка різко сіпнулася.

– І ти залишився жити з ним, з оцим? – здивувалася Лана.

– А в мене не було вибору, – гірко усміхнувся Віталій. – Бо, як я дізнався уже в суді, під час процесу, Владислав Красков – справді мій біологічний тато, а от Людмила Краскова… Людмила Гервасіївна мені зовсім не мама. Це було як грім серед ясного неба. Повний ступор! У таких випадках до суду, мабуть, мали б запрошувати ще й дитячих психологів. Словом, вони обливали одне одного помиями, люто боролися за мене, навіть готові були розірвати мене надвоє і забрати по шматочку. Але нікого не цікавило, що відбувається зі мною. Спочатку я зненавидів їх обох. Не міг дивитися, слухати. Потім… Потім ладен був піти за не-мамою, бо вона все-таки була мені ближчою. Тата майже ніколи не було вдома, а його любовні історії вже всіх доконали. Але кого хвилювала думка дванадцятирічного хлопчика? Як я тоді мучився! Думав, що вони розлучилися через мене, саме тому, що… Самі розумієте… Словом, і тоді був винен, і потім, коли розбився, бо справді сів за кермо напідпитку. І тато мені не може цього простити. Він пишався мною. Справді пишався. А заодно покладав на мене великі надії. Казав, що після того, як закінчу наш університет, відправить на стажування у Швецію, зробить мене своїм бізнес-партнером. А далі, ясна річ, Віталій Владиславович мав би успадкувати його імперію. А хто ж, крім мене? Я його підвів. Іноді мені здається, що він страждає більше, ніж я. І соромиться, що у нього такий син. Має мене за повного лузера, який навіть не зумів скористатися тим, що вже було приготовлено для нього успішним татком. От і тримає невдаху за цими мурами, як дракон принцесу.

Ніка спалахнула:

– Краскови розлучилися, бо ніколи не любили одне одного. От і вся причина. Колись товаришеві Краскову потрібна була Людмила Гервасіївна, бо вона мала зв’язки, впливового тата. А потім часи змінилися і в цьому вже не було потреби. Її таточко став ніким, і вона також. Зате товариш-пан Красков зумів розкрутитися і стати дуже крутим. Жодної твоєї провини в їхньому розлученні немає!

– Звідки ти знаєш? – здивувався Віталій.

– Що ти не винен?

– Ні, про впливового предка Людмили Гервасіївни?

– Припустила. Здогадалася. Інтуїція підказала. Яке це має значення? Головне, щоб ти нарешті зрозумів і перестав себе мучити.

Господи! Якби він знав, якби він тільки знав, яке полегшення щойно, після його драматичної розповіді, відчула вона сама! Отже, те, про що розповідала Регіна, – правда. У неї дійсно є брат. І головне: хоч він ріс поруч із Владленом-Владиславом, але виріс зовсім не таким, як батько. Зовсім! Мабуть, у Віталикової мами, в тієї молоденької ткалі чи прядильниці із Полісся, справді були дуже гарні і дуже сильні гени, які Краскову так і не вдалося змінити, підім’яти під себе, деформувати, озлобити. Ніка досі так боялася, що в ній самій може бути щось від батька, щось темне і недобре. Ні! Якщо вже навіть Віталик на нього не схожий, то вона й поготів. У ній все від мами. Тільки від мами! Бо чи то Всевишній, чи доля, чи премудра матінка природа, але хтось, якась вища сила, мусила захистити нащадків Краскова від нього самого.

– Ніка правду каже. Ніхто нас не запитував, чи хочемо ми народжуватися. А тому ми взагалі нікому нічого не винні. Ні-ко-му! Ні-чо-го! – Лана рвучко обійняла Віталія. – Ти ж міг загинути, Віталику! І як би я тоді жила? Яке щастя, що ти залишився живим! Яке це щастя!

Фрекен Бок, мабуть, підслуховувала під дверима. Почула підвищені голоси і зазирнула в кімнату. А коли вгледіла, як Лана обіймає Віталія, голосно охнула, демонстративно грюкнула дверима і щодуху помчала телефонувати господареві. Той за хвилин десять уже був у будинку.

«Не інакше, як на реактивному літаку прилетів, – подумала Ніка. – Цікаво, чи впізнає він мене? Втім, тоді я була баклажаново-бузковою брюнеткою в шкіряних обладунках».

Не впізнав. Сцену видворення двох «нахабних курв, які чіпляються до бідного каліки», Красков і його фрекен Бок зробили настільки брутальною і принизливою, що на Віталія боляче було дивитися. Ніка побоювалася, щоб він після цього не наклав на себе руки. Було чого…

Ні наступного дня, ні за два дні Віталиків стільниковий не відгукнувся на жоден із їхніх дзвінків. А вхід до садиби Краскових, вочевидь, відтепер для них назавжди заблокували. Лана не знаходила собі місця: «Середньовіччя якесь! Васал бездушний! Хто йому дозволив поводитися з дорослою людиною, наче із предметом?! Як можна зробити із власного сина в’язня замку К.?!»

Ніка мовчала й обмірковувала план дій. Таке могла придумати тільки вона.

Одного дня біля маєтку Краскових зупинився фургон з написом «Газова служба». Молодий майстер у синьому комбінезоні сказав у домофон, що в сусідньому будинку несподівано стався витік газу, навіть людей довелося евакуювати. І він тепер мусить перевірити всі обійстя на цій вулиці – можливо, це збій у системі.

Фрекен Бок переполошилася, кинулася обнюхувати приміщення. Чутливий ніс не вловив підозрілого запаху, його власниця повернулася до «майстра» і не відходила від нього ні на крок. Тягнулася за