Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

«Нещодавно Мар’яна з жалем показала на вершечок високої антонівки. Каже: ніби хтось прив’язав яблука до найвищої гілки – не хочуть падати, хоч ти трісни. Ще день-два, і вдарять нічні морози або ж налетить голодне вороняччя: для них що черешні на початку літа, що яблука наприкінці осені – все одно лагодзінки. Ми з Мар’яною навіть бралися струсити ті останні антонівки. Але спробуй зворухни такого могутнього стовбура. Вранці виходжу в сад – яблука під яблунею лежать, у купку складені, наливними боками поблискують.

Мене наче струмом пройняло. Озирнулася – здалося, хтось невидимий проплив у прозорому осінньому повітрі, якесь дивне тепло торкнулося моїх вуст, ніби поцілував хтось ніжно. Що це зі мною?»

«Хіба Мар’яна не помітила, що дрова, ще вчора ввечері розкидані біля дровітні, сьогодні вранці акуратно складені під стіною? Чого ж тоді не дивується? Чи це з моєю пам’яттю щось не те? Може, так прогресує моя хвороба? Може, це якийсь побічний ефект? Спробую з’ясувати».

«У малому будинку прохолодно. Він взагалі не розрахований на велике тепло, а ми ще й мусимо заощаджувати дрова. Тож доводиться тепліше одягатися. Ховаюся під перину і не зводжу очей з вікна. Воно прочинене, а за ним, у пошерхлій траві, – моя вовняна корсетка, що нібито впала з підвіконня. Навіть якщо за мною справді підбирає речі людина-невидимка, то я маю побачити, як підніматиметься корсетка із землі й опускатиметься на підвіконня. Я довго боролася зі сном, та зрештою холодне повітря таки змусило мене сховати носа під перину і заплющити очі. Коли прокинулася, вікно було щільно причинене знадвору, а корсетка лежала у кімнаті.

Хто ж ти, невидимко? Принаймні тепер я точно знаю, що справа не в моїй зрушеній психіці, а в тобі. Ти є. І ти оберігаєш мене».

«Мій ангел-охоронець ніколи не покидав мене. Він весь час був поруч. Роздивлявся мої недописані картини на мольберті. Підбирав речі, які я губила у саду. Зачиняв вікно, щоб я не змерзла. Складав дрова у дровітні. Оберігав мій сон. І явився, коли треба було врятувати моє життя. Якби не він, ті троє закатували б мене.

Хто вони? Бандити, партизани, переодягнені поліцаї? Невідомо. Прийшли з лісу, вночі, озлоблені, жадібні. Вимагали, щоб я віддала золото, нібито сховане у маєтку. Не знаю, чи взагалі є десь у нас сховане золото. Про мої і мамині прикраси забула, бо дуже злякалася. Я боюся чужих людей, боюся, коли їх багато. Один з тих зайд почав зривати з мене одяг. Мар’яна кинулася на нього. Він вистрелив. Мар’яна була моєю нянею, потім стала порадницею і товаришкою. Тепер її також немає.

Якби не мій ангел-охоронець… Він явився тієї миті, коли моє серце вже готове було розірватися. Явився і врятував мене. А потім повів мене за собою. Повів під землю. Я готова йти куди завгодно. Аби тільки з ним. Не розлучай нас, Боже!»

«Тепер ми тільки вдвох. Тільки вдвох – я і він. Спочатку я назвала наше помешкання «Наутілус». Але ж капітан Немо водив свого підводного корабля морями-океанами, а наша схованка назавжди зачепилась якорем за одне місце і ніколи-ніколи не зрушить з нього, не втече від небезпеки. Тоді я стала називати її маленьким підземним раєм. Мій ангел каже, що я фантазерка і вигадниця, підземного раю не буває – рай угорі, але з нього нас вигнано. А наша підземна дома – то гніздо для зірки, бо я найяскравіша зірка у Всесвіті.

Пізно ввечері, коли село засинає, ми вибираємося на гору. Сидимо, міцно притулившись одне до одного, дивимося на зорі, на річку, на ліс, що підковою огинає наше село, на сонні хати. Може, отак колись сиділи вигнані з раю Адам і Єва. Іноді ми купаємося у річці. Іноді йдемо до лісу, розпалюємо вогнище у глибокому виярку, печемо картоплю. Він знає, які гілки треба вибирати, щоб було менше диму. Скоро закінчиться війна і ми повернемося у дім. Скоріше б!..»

Хтось заступив гасову лампу, на аркуш упала тінь. Ніка злякано закрила щоденника.

– Тебе хіба не вчили, що не можна без дозволу читати чужі листи?

Бог?! Авжеж. Це його вона бачила тут, коли отямилася вперше. Продовгувате обличчя, карбоване глибокими зморшками, прямий ніс, кругла ямочка на підборідді, що ніби роздвоюється, густе срібне волосся до пліч. Темні очі, трохи примружені, але, здається, не сердиті.

«А хіба у Бога можуть бути сердиті очі?» – подумала Ніка.

– Це ж не листи, – заперечила Богові.

– Щоденники – також листи. Тільки для себе писані.

– А хіба ви їх не читали?

– Балакуча ж ти! А якщо вже й читати взялася, то, може, спробуєш встати з цього ложе? Потихеньку, помаленьку – ніхто тебе не підганяє. Часу в нас багато. Ось так… Тримайся-но за мою руку і підводься. А під другу – милиця, спирайся-спирайся, не бійся. Треба перейти у будинок.

– А де я зараз? – запитала Ніка. – Хіба не в будинку?

– А ти не помітила, що тут немає вікон?

– Може, їх просто замурували.

– Хм… Не заведено якось у людей зводити будинки без вікон або замуровувати ті вікна, які вже є.