Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк
Пробивати хід до дота було набагато важче, ніж він думав. Ґрунт виявився непіддатливим і твердим, як камінь. Долоні покрилися білими пухирями. Пухирі лопалися, з них текла сукровиця. Довелося зробити перерву. Згадав, як Мандрика оберігав його руки, як забороняв займатися грубою роботою. «Це і дурний може. А в тебе дар. Таких, як ти, у Бога небагато». Бачив би його зараз Тадей!
За тиждень він уже мав два виходи. Кам’янисту землю, яку вигрібав у кімнату, переніс у дот, зсипав на дно й утрамбував. «Але ж це вийшов не хід, а лаз, – подумав, оглянувши свою роботу. – Хай тут відстані всього метрів два, але ж я не кріт якийсь, щоб на чотирьох туди-сюди повзати». Ще кілька днів пішло на те, аби зробити маленький тунель вищим і укріпити склепіння дошками. Ну от, тепер те що треба! Переніс до дота і приставив до стіни зарання припасену і сховану в підвалі драбину. Вночі нарешті вибрався на гору.
Здалося, що потрапив у якийсь фантастичний світ. З висоти видно село і темну широку підкову лісу, яка обрамляє його з трьох боків – східного, північного і південного. Над самою землею – ніби два світила зависли. То великий повний місяць відбився у річці. Село, залите блідо-фіолетовим світлом, спало – ніде жодного вогника, жодного звуку. Яка елегійна тиша! Який божественний спокій! Ніби й немає цієї клятої війни, ніби не чатують десь вороги, ніби гармонія природи підкорила собі всі людські інстинкти і налаштувала їх тільки на мир і любов.
Як він любить це село! Яка дорога йому оця огорнута нічною тишею, не вельми родюча, але така рідна, пропахла хвоєю і вересом земля! Аж серце щемить від тривоги за неї і тихесенько-тихесенько бринить від невимовної ніжності. Він ніколи не вимовляв уголос таких слів. Та й чи вимовить коли? Не заведено в селі про це говорити. Головне – щоб душа говорила.
Подумав, що він схожий на самотнього вовка, на якого провадять лови зразу дві ватаги мисливців. Але попри все він мусить не тільки себе рятувати, а й свою територію від переслідувачів оберігати. Якщо треба буде перегризти горло за рідні Староліси, за оцю річку, за ліс, за кохану Вишеньку – він зробить це не задумуючись.
Зараз загнаному мисливцями самотньому сіроманцеві хочеться завити на місяць. Бо вся ця ідилія – омана. Бо вранці люди прокинуться у тривозі і будуть думати, що їсти, як вижити, як нагодувати дітей і вхопити хоч ковток примарного щастя. Бо навіть саме існування його села знову буде залежати від того, що прийде в голову якомусь дурноверхому гевалові зі зброєю в руках. І він у своєму підземному схроні також цілий день буде прислухатися до кожного звуку нагорі і божеволіти від думки, що Вишенька в небезпеці. Звідки у нього це передчуття? Хто посилає йому ці тривожні імпульси?
Він сп’янів від свіжого повітря і, коли повернувся у свою схованку, зразу провалився у сон.
* * *Прокинувся від голосу тітки Мар’яни, що лунав десь зовсім поруч. Що сталося? Чого це вона у погребі? Приклав до шафи-дверей кухля, притулився до його дна вухом. Стало чути краще.
– Виходь, виходь хутенько! Вже нікого немає. Той німак вельми ласий до нашої горілки. Я йому таку поставила, з вересом, що зразу в його руду голову вдарила і він хутко забув, чого приїхав сюди на свому драндулеті. Щоб він колесами догори їздив! Щоб його підняло й гепнуло! Вже ледве язиком ворушив, а повторював, що все одно буде, як він хоче. Щоб ото його, таке цабе велике, такого ученого-переученого арійця та якісь там дурні неграмотні селюки обдурили! О ні! Він ниньки ціліську ніч буде ганяти на мотоциклі від хати до хати, бо знає, що ті дівки і хлопи, які втекли від облави, вже вернулися додому і вночі будуть спати в своїх ліжках. Еге ж, хто вернувся, а хто й ні – до лісових хлопців пристав. Але теперка симні їхні можуть бути покарані. Це ж або діти до Німеччини, або хата в небо разом з вогнем. Я сказала, що ти в місто поїхала, до родичів, не знаю, коли повернешся. Але йому – як горохом об стіну. Белькоче: якщо і завтра не застане… Еге ж, застане, як рак за горою свисне. Щось ми придумаємо, щось мусимо придумати. Ще ніколи, моя дитино, не було так, щоб ніяк.
Отже, Вишенька ховалася у погребі. Вона була тут, всього за кілька кроків від нього, стривожена, перелякана. А в будинку в цей час заливав горілкою свою лють рудий Ганс. Який же він, виявляється, упертий і самозакоханий! Не може програти. Не може змиритися. Його має бути зверху. Як же змінила війна цю людину – зі студента, майбутнього вчителя-філолога, гуманітарія-гуманіста, постав цинічний убивця, впевнений у своїй арійській вищості, непогрішимості і вседозволеності. Хто йому сказав про Вишеньку? Мабуть, хтось із місцевих поліцаїв. І про Левкове кохання до неї, певно, розказали. Уявити тільки, як він заповзявся побачити таємничу Левкову фройляйн. Ну що ж, Гансе, побачимо, хто кого. Попереду ціла ніч. Ніч твоїх диких ловів. І ніч справедливої помсти.
Наступного ранку вся поліція зібралася біля Гапонюкового спуску, неподалік управи. Поліцаї стояли у гумових плащ-накидках, бо з ночі лив дощ. Ганса врятувати не вдалося. Від нього за кілька метрів несло самогоном. Мотоцикла навіть не піднімали – він так і лежав догори колесами. Можливо, чекали когось з гебітскомісаріату, щоб пересвідчився, як усе сталося. Те, що трапилося, не стали класифікувати як диверсію. А отже, не було причин і карати населення. Черговий у вікно управи бачив: німець мчав на шаленій швидкості (він любив проїхатися з вітерцем, особливо коли перебирав норму), мотоцикл занесло на мокрому спуску, він несподівано перекинувся, зірвався з гірки і вдарився об дерево.
Левко не відчував ні радості перемоги, ні торжества помсти.
