Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— Перрі Міллер, ти повинен зійти! Мусиш коритися мені беззастережно. В цім домі наразі я господиня.

— Що ж, добре, — недбало погодився Перрі. — Видно, так має бути!..

Перрі завис на руках, торкаючись пальцями ніг верхньої щаблини в драбині. Тітка Лаура здригнулася й негучно скрикнула. Всі були приголомшені.

— Я скинув одежу, аби висушити її, — з видимою неохотою взявся пояснювати Перрі. — Промок до рубця, впавши потемки в кадуб води для корів. Зараз мій одяг сушиться, але, якщо пані велить мені спуститися…

— Джиммі, — благально звернулася бідолашна Елізабет Муррей, не в силі опанувати ситуацію.

— Перрі, гайда назад до тієї діри у стелі й зодягнися негайно! — велів кузен Джиммі.

Литки Перрі майнули в повітрі й зникли. З темного отвору стелі долинули такі звуки, наче сова чи пугач уподобали там собі прихисток. Тітка Елізабет полегшено зітхнула й повернула голову до Емілі. Була сповнена рішучості відновити свою владу й авторитет і змусити Емілі скоритися.

— Емілі, зараз же стань на коліна перед панною Браунел і проси вибачення за свою сьогоднішню поведінку, — промовила вона.

На блідих щічках Емілі виступив рум’янець протесту. Вона не може цього зробити; вибачитись — вибачиться, але не навколішках. Стати на коліна перед цією черствою, немилосердною жінкою? Нізащо! Ніколи в житті! Вся істота її збунтувалася проти цього нового приниження.

Панна Браунел заздалегідь була втішена, сповнена радісного очікування. То буде великим задоволен

ням — побачити перед собою на колінах, як малу покутницю, оце вперте дівчисько. Ніколи вже, думала панна Браунел, Емілі не дивитиметься на неї оцими сміливими, безбоязкими очима, що в них віддзеркалена душа незалежна й незламна, яка не боїться жодних кар — ні тілесних, ні моральних. Вона довіку пам’ятатиме цю хвилину! Не забуде, перед ким стояла навколішках, покірна і зажурена. Та Емілі відчувала це так само ясно, як панна Браунел, і вперто залишалася стояти на рівних.

— Тітко Елізабет, прошу тебе, дозволь мені розповісти, як було насправді.

— Я вже чула про нинішню прикру подію в усіх подробицях. Учиниш так, як я веліла, Емілі, інакше опинишся поза межами родинного життя. Ніхто до тебе не озиватиметься, ніхто з тобою не бавитиметься і не їстиме з тобою разом, ніхто не підтримуватиме з тобою ніяких стосунків, допоки мені не підкоришся.

Емілі затремтіла. Такої кари вона не стерпить. Бути відтятою од світу, од свого маленького світу… Знала, що це дуже скоро зламає її спротив. То вже краще поступитися зараз. Але яка гіркота в серці, який сором!

— Людське створіння має приклоняти коліна лишень перед Богом, — несподівано промовив кузен Джиммі, звівши погляд на стелю.

Дивна зміна відбулася в гордовитому, нахмуреному обличчі Елізабет Муррей. Стояла непорушно, дивлячись то на кузена Джиммі, то на панну Браунел, якій, вочевидь, уривався терпець.

— Емілі, — озвалася тітка Елізабет дещо лагіднішим тоном, — я повелася неправильно, не повинна була змушувати тебе ставати на коліна. Але мусиш просити вибачення у твоєї вчительки, а тоді я тебе покараю не в її присутності.

Емілі схрестила руки на грудях і знову поглянула панні Браунел просто у вічі.

— Я шкодую, що була сьогодні нечемна, — сказала вона, — і прошу мені за це вибачити.

Панна Браунел підвелася. Вона почувалася мало не скривдженою, бо її позбавили належного їй тріумфу. Яку б то кару не призначили Емілі, свідком покарання вона вже не буде. З якою насолодою панна Браунел відлупцювала б зараз «дурнуватого Джиммі Муррея»! А проте не могла собі дозволити жодного вибуху, жодного гучного протесту. Елізабет Муррей була заможною і впливовою. Керівництво школи неабияк рахувалося з її думкою. Вона платила найбільші в Чорноводді податки.

— Я прощаю тобі твій нинішній вчинок, Емілі, сподіваючись, що в майбутньому ти будеш поводитись, як належить, — промовила холодно. — Я тільки виконала свій обов’язок, повідомляючи твоїй тітці про сумний сьогоднішній випадок. Дякую вам, пані, і вам, панно Муррей. Ні, я не можу залишитися на вечерю — мушу вернутися, доки споночіє.

— Бог опікується подорожніми, — неприязно кинув Перрі, сходячи по драбині, тепер цілком одягнений.

Тітка Елізабет не зважила на його слова. Не личило їй звертати увагу на репліки хлопця-конюха в присутності панни Браунел. Та зникла за дверима, а тітка Елізабет перевела погляд на Емілі.

— Вечеряти будеш на самоті — лише хлібом і молоком, — розпорядилася вона. — Й ні з ким не розмовлятимеш аж до ранку.

— А думати мені не заборонено? — спитала Емілі з удаваною тривогою.

Тітка Елізабет не відповіла нічого. Сиділа бундючна, пихата, при столі, заставленому наїдками та напоями. Емілі ж рушила до комірки і там самотньо взялася їсти свою вечерю, тобто хліб з молоком. У комірці пахло ковбасками, чий запах і смак Емілі дуже любила. А ковбаски в Місячному Серпі були пресмачними. Рецепти їх приготування привезла з Англії Елізабет Барнлі, відтоді таємницю тих рецептів завжди ревниво оберігали. Емілі ж була голодна. Зате уникла найсуворішого випробування, такого, що перевершувало її сили; одне слово, могло бути й гірше. Зненацька спало їй на думку, що в змозі написати епічну поему на манір «Пісень останнього менестреля». Кузен Джиммі прочитав їй «Пісні» минулої неділі. Й, не гаючи часу, заходилася коло першої строфи. Коли Лаура Муррей увійшла до комірки, Емілі сиділа, спершись ліктями об креденець; задивлена в порожнечу, вона злегка ворушила губами. Очі блищали дивовижним блиском. Хліб лишився недоїдженим, молоко — недопитим. Емілі навіть запах ковбасок не дражнив. Припала вустами до найчистішого джерела — джерела поетичного натхнення.

— Емілі, — пошепки озвалася тітка Лаура, зачиняючи двері й з любов’ю дивлячись на племінницю. — Мені можеш оповісти все, що сьогодні трапилось, якщо це справить тобі полегкість. Я не вірю, що ти аж так погано поводилась, — тільки не варто було писати вірші замість арифметичних вправ. А ось тут, у цій коробці, пісочні тістечка…

— Я вже