Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

«Ох! Аби ж то ведмідь, що пожер неслухняних дітей у Біблії, з’явився тут і поз’їдав вас усіх», — думала Емілі, стискаючи кулачки під фартухом.

Проте в кущах, які росли круг школи, не водилися такі милі й корисні ведмеді, тож панна Браунел безперешкодно скінчила читання й висміювання вірша. Раділа несказанно! Глузування з котроїсь учениці завжди справляло їй задоволення, а коли такою ученицею бувала Емілі з Місячного Серпа, в чиїй душі, в чийому серці вона постійно відчувала якусь велику непересічність, то це задоволення неабияк посилювалося, ставало вишуканою насолодою.

Проказавши останнє слово вірша, панна Браунел тицьнула табличку геть червоній від сорому дівчинці.

— Забирай свою поезію, Емілі.

Дівчинка витерла табличку. Не було під рукою губки, то вона витерла обидві чорні поверхні долонею. Табличка вмить очистилася від білих літер — цілий вірш пощез, бувши висміяним і зневаженим, вірш, який належало стерти навіть із пам’яті. Але до скону свого Емілі не могла забути гострого болю й приниження, що їх зазнала цієї години.

Панна Браунел засміялася знову.

— Яке нещастя — творити таку писанину, Емілі! А тепер, може, зволиш виконати додавання? Щоправда, це не поезія, та я в цій школі не на те, щоб навчати мистецтва віршування. А щоб навчати, серед іншого, арифметики. Сідай. Що сталося, Родо?

Рода Стюарт, підвівшись, тримала руку пальцями вгору — щось хотіла повідати.

— Панно Браунел, — промовила з виразним тріумфом у голосі. — Емілі Стар ховає під покришкою цілий зошит віршів. Сьогодні вранці вона читала їх Ільзі Барнлі, замість учити історію.

Тут Перрі Міллер повернувся на своїй лавці, й добірна, чудова куля, виготовлена з картону та хлібного м’якуша, пролетівши через класну кімнату, влучила Роді просто в обличчя. Але панна Браунел уже стояла біля парти Емілі, до якої підскочила притьмом, поки дівчинка встигла бодай поворухнутись.

— Не чіпайте їх! Ви не маєте права чіпати їх! — закричала Емілі пристрасно.

Але панна Браунел вже тримала «зошит віршів» у руці. Підбігла до вікна, Емілі за нею. Ці поезії були їй дуже дорогі. Писала їх на перервах між уроками, коли надворі періщив дощ, і всяка забава просто неба була геть неможливою. Писала в зошиті, подарованому тіткою Лаурою, — тут, у школі, він був надійно схований від недремного ока тітки Елізабет. Утім, саме сьогодні вона мала намір забрати його додому й сховати на горищі вкупі з листами до батька. А тепер ця безсердечна жінка виголосить їх перед цілим класом, що тільки й чекає нагоди поглузувати з її дум і почуттів, зовсім чужих для цього позасвідомо жорстокого, сірого гурту.

Однак, погортавши зошит, панна Браунел зрозуміла, що на виголошення всіх поезій не стане часу. Тому вдовольнилася самими назвами, супроводжуючи їх ущипливими коментарями.

Тим часом Перрі Міллер давав волю своїм емоціям, бомбардуючи Роду Стюарт картонними кульками, і робив це з такою запаморочливою швидкістю, що Рода не в змозі була визначити, звідки ведеться обстріл, — отож не знала, на кого скаржитись. Так чи так, а це псувало їй задоволення від приниження Емілі. Що ж до Тедді Кента, який не шпурляв кульок, бо схилявся до тонших методів відплати, то він поринув з головою в малювання. Другого дня вранці Рода знайшла клапоть паперу на покришці своєї парти; на клапті була намальована мавпа, підвішена за хвіст на дереві. У мавпи було обличчя Роди Стюарт. З піною на губах від злості, Рода подерла малюнок на дрібні клаптики; справді, її марнославство зазнало б тяжкої урази, якби чиєсь око зупинилося на малюнку. Не відала, втім, що Тедді намалював і панну Браунел — в образі кажана з очима вампіра — й сунув малюнок в руку Емілі, коли та виходила зі школи.

— «Загублений діамант», «Романтична легенда», — читала назви панна Браунел. — «Ода до Берези». Папір наче в кухні замазаний, Емілі… «Ода до Сонячного Годинника в Нашому Саді», така ж брудна… «Ода до мого улюбленого Котика» — дуже романтична ода до котячого хвоста, либонь?.. «Ода до Ільзи»: «Шия твоя біла, мов сніг» — не зовсім точно, дозволю собі зауважити. Шия Ільзи добряче засмагла на сонці. «Опис нашої вітальні», «Голоси Фіалок» — сподіваюсь, голоси фіалок приємніші за твій голос, Емілі. «Розчарована домівка». Гм, бачу тут кілька віршів, які не варто видавати за свої власні, Емілі. Ти не могла їх написати.

— Неправда! Неправда! Це я написала їх! — викрикнула Емілі з розпукою в голосі. — І ще багато інших, кращих.

Раптом панна Браунел зіжмакала дорогоцінний зошит.

— Годі! Марнуємо час на всякі дурниці, — відрізала вона. — Вертайся на своє місце, Емілі.

І обернулася до пічки лицем. Емілі не одразу збагнула її наміри. Та, бачачи, як учителька відчиняє заслінку пічки, як нахиляється до полум’я з її рукописом, її віршами, дівча схопилося і, наче молодий тигр, кинулося на панну Браунел.

— Ви не спалите їх, не дістанете їх! — скрикнула вона. І, вирвавши зошита з хижих рук учительки, сховала його в кишеню свого допотопного фартуха. Дивилася на панну Браунел з холодною лютістю. В її очах знову з’явився Мурреївський погляд, і, хоч панна Браунел не була до нього така чутлива, як тітка Елізабет, а все-таки внутрішньо знітилася перед затаєною силою, що била на неї з очей цієї морально катованої дитини. Здавалося, вона будь-якої миті ладна стрибнути на вчительку, щоб кусати її і дряпати.

— Дай мені вірші, Емілі, — сказала вже менш упевненим тоном.

— Не дам, — гостро відказала Емілі. — Вони належать лише мені. Ви не маєте права їх відбирати. Я писала їх на перервах, тож правил поведінки не порушувала. А ви… — тут Емілі неприязно поглянула в крижані очі панни Браунел, — ви несправедлива, деспотична особа.

Панна Браунел неквапливо повернулася на місце.

— По обіді, Емілі, я завітаю до