Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
А Василь думав. Думав передусім про тих невідомих „українців", що до них вони їхали. Уявляв їх у козацьких жупанах, у широких штанях та в шапках із шликами, — уявляв такими, як були ті два делегати, що їх так жорстоко замучено в Самарчику, в більшовицькому загоні Молибо-пи, в тому загоні, де й вони ще вранці цього дня були. Досі він бачив таке тільки ь „просвітянському" театрі, ба й сам так одягався, як грав у „Степовому гості", але це ж була вже справжня дійсність — не театр.
Думав Василь ще й про інше, не менш для нього важливе, — про сподівану зустріч із своєю дівчиною Оксаною, що жила десь там із матір'ю в Січеславі.
Ох, та Оксана! Це його трепетний спогад про дороге, рідне. Стали на пам'яті очі: зелені. Ні, в неї очі мінливі: раз, справді, зелені, а там, дивись, уже такі, як небо надвечір, з іскрами. Смілива, сама перша сказала, що любить його. Проте пізніш виявилось, що не всього його, а тільки „дві великі сльозини з трагічним блиском" — його очі. Він любив її всю — і очі, і таке миле ластовиннячко біля, перенісся, і рівний „точений" ніс, і пишну постать попівни, а вона тільки його очі-сльозини. Та ще й вигадала якийсь трагічний блиск у них. Гм... Чи це, часом, не його хлоп'ячої соромливості! ознака? Він же ще й досі, двадцять років мавши, не позбувся звички по-дурному червоніти. Навіть тоді, коли він хотів бути брутальним, червонява повінню заливала його обличчя,а з кінців вух наче аж кров скапувала. І очі сльозавим блиском бралися - соловіли. Та дарма. Тепер, коли він уже з пів року в повстнцях, їй він, мабуть, покажеться іншим. Та й вуса... Він мимохіть помацав пучками горішню губу, де в нього, справді, був уже ріденький засів вусів. Наче він сам, пустуючи, вмочив палець у сажу та й недбало по горішній губі в один і в другий бік мазнув. Сажа не скрізь узялася добре, і більш просвічувалось тіло, ніж чорніли вуса.
йому притьмом заманулось, щоб Оксана побачила його таким, як він був тепер: на коні, при зброї, з вусами. Мав себе добре, з надією дивився вперед. Мороз, збільшуючись на вечір, стискував його обручами бадьорости, робив міцним, сильним.
І Василь з власного доброго настрою стиснув колінами тепле тіло коня, немов перелив у нього палке бажання — швидше їхати та скоріше зустрітися з коханою. Струснув ще й поводом.
Овечка мовчки й свого підігнав.
Незабаром луската спина соші вигнулася горбом — щука поклала свою плесковату голову вниз, уже до Дніпра. Перед очима верхівців розкинулась задимлена рябизна великого кіста — внизу, до Дніпра, і нагорі, за Дніпром. Б[уло таке, наче якийсь велетень сипнув із жмені кубиками, даха-.ми, дииарями на тих дахах, розрівняв тую масу абияк долонями, залишивши де більше, а де менше, а потім повтикав помж тими кубиками та дахами тут і там рівні палички димарів. Деякі з тих димарів виквацювали на синяві неба сумні куделі диму. Але тільки деякі, бо події, мабуть, не в одній фабриці спинили роботу.
Нагорі, за Дніпром, указував у небо високий шпиль собору. Блищав хрест, розкидаючи навколо себе голки сяйва.
Василь перевів погляд з .рябизни міста на Овеччине обличчя, мов би сказав: „Так оце він такий, той Січеслав!" А втім, він йото ще раніш бачив — як возили ще до революції з батьком січку продавати. Але тепер він по-новому до цього міста поставився. Не цікавість сільского хлопця до незвичних будівель, до інакше одягнених людей, до гудків фабрик та свистків паротягів була тепер у нього, а захоплення містом, що було в руках „українців". Отож -було б краще висловити це його почуття словами: „Так оце він такий, той „український" Січеслав! Це ж і назву йому нову дали „українці", на спогад про славну Січ Запорізьку"...
Овечка й собі глянув на Василя. Тільки ж ні Той, иі той не мовили ні слова. Тоді Василь приклав дашком руку до очей, щоб краще на тую рябизну міста роздивитися, бо похилене на захід сонце заважало. Але що він міг здалеки побачити? Та й дивився він, здавалось, ітільки для того, щоб угадати, які небезпеки таяться для них у тій гущі кубиків, дахів, димарів. Тут тривога мимохіть ворухнулась йому в серці. А що як ті „українці" не приймуть їх до себе? Або з помсти за вбитих делегатів ще й порозстрілюють? Як вони їм докажуть, що непричетні до того дикого вбивства?
Трохи чи не про це, мабуть, подумав, побачивши місто, й Овечка. Бо він раптом обізвавсь до Василя:
— Ти той... козаче, не вихвачуйся поперед мене... Знаєш, як ті „українці" будуть питати. Я, бачиш, був і на румунському фронті, і ва турецькому. А ти ще молодий, — так щоб не наробив лихіа. Це зразу, як приїдемо. Бо вони ж можуть подумати, що ми шпіони...
— Добре, — сказав Василь. .
І далі подумав, що йому й, справді, краще не обзиватись, бо ще почервоніє з доброго дива, а ті подумають, що винуватий.
По якомусь часі вони під'їхали й до перших будівель передмістя. Це були здебільшого малі хатки, позануріюваиі в кучугури піску, оброслі червонястими кущами шелюги. Хатки були забіч від соші, не так близько, і до них просто незручно було через глибокий пісок під'їжджати: коні б загрузали. Правда, на піску лежали латки снігу, ще чергувались із сірими таловинами, — як розіслана шкіра рябого теляти, — але й ті латки, замерзлі, напевно, провалювались би під вагою коней. Та хатки й не вабили верхівціз, навпаки, відгонили своєю непривітністю, кучугурами та засніженими кущами шелюги, пониклої в зимовій тузі. А Василеві стали на пам'яті ще й оповідання його покійного батька та інших лататтям (їхнє село звалось Латаття) про те, як із цих шелюгів нападали на селян міські босяки, грабували або й убивали. Зокрема Василів батько мав десь тут, між Підгороднім і цим передмістям, досить чудернацьку пригоду. їхіав він з базару і по дорозі догнав якусь молодицю з дитиною на руках. Молодиця попросилась підвезти, і батько взяв її. Молодиця сіла ззаду,
