Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

дитинча вряди-годи .кувавкало. Аж потім батько, оглянувшись, побачив у тієї молодиці під спідницею штани. Побачив — і зразу ж догадався, що то переодягнений грабіжник. А поблизу не (було ані лялечки. Що його робити? У грабіжника ж міг бути ножака або й револьвер! Тоді батько взяв обережно зсувати з передка клунок із вівсом, а як клунок упав з воза, він спинив комі і попросив „молодицю" встати й узяти той клунок. „Жінка" поклала дитину на возі, а сама, справді, злізла, щоб клунок узяти. Як вона нахилилась над клунком, батько батогом по конях та навтьоки... А босило навздогін із криком: „Стой! Стой!" Батько вже аж дома подивився, що то> за дитину лишив на возі розбишака. То був дерев'яний цурпалок з діркою, в яку був застромлений інший цурпалок, і як його крутити, робився такий звук, як дитина плача Або ще батько оповідав про свого батька, а Василевото діда, як той під'їжджав удосвіта (бо на базар же виїжджали ще з ночі) до міста. Вийняв він люльку, викресав вогню і тільки хотів той вогонь прикласти до тютюну, як щось вистромило голову з-під передка та й каже: „Дай і мені люляхи!"

Але тут Василь ніби струснув із себе прикру осугу цих спогадів. Він же сам тепер при зброї, і не йому боятись якихось босяків чи іншого міського страхіття! Та й одніо місто — Самарчик він уже й завоював був, тільки що більшовики те селянське завоювання забрали. Тим більше його не могло турбуваїти оте чортовиння, що показалось дідові: на це в нього була вже протиотрута — майже закінчена середня освіта. Крім того, треба було тепер пильнувати іншого: тут могли вже появитися „українські" патрулі, і треба було готуватись до зустрічі з Яими. Це мимоволі напружувало.

Але де ж ті „українці"? Місто, кажуть, у їхніх руках, а з них хоч би тобі де один показався! Ось уже й величезні корпуси фабрики — червоноцеглові, закурені й смагляві, як цигани. Ось перший димар' при них, що здаля здавався сторч поставленим сірником, а зблизька велика цеглова будівля, і не абияк треба голову задираїти, щоб побачити десь аж у небі її верх. Корпуси фабрики й димар мертві, без руху... І ніде ніяких патрулів не видно. Та й людей взагалі...

Тільки на залізничному переїзді із сторожівки при шлябавмі виглянув був сторож, щось засмальцьоване, в залізничному кашкеті. Вигулькнув, як таврах із нори, та потім, побачивши озброєних, знову сховався в свою буду. Шлягбавм лишив піднесеним угору, в небо навскоси, як руку на привіт прибулим: будь ласка, можете їхати прямо, перешкод немає...

Проїхали під шляґбавмом, коні дзенькнули підковами об залізні рейки. Праворуч мовчало обійстя станції Нижнє-дніпровське, густо посмуговане блискучими Стрілами рейок, зашеретоване понад краями червоними валками вантажних вагонів. Але й на станції аніякісінького руху.

Соша повела далі. Коли дивляться — знову село. Солом'яні оселі у білих латках снігу — як шапки з рябих смушків, стіжки соломи по дворах. Це славна на всю Україну своєю „Просвітою" Мануйлівка. І до тієї „Просвіти" верхівці незабаром під'їхали, до будиночка в українському

стилі.

— „Мануйлівська Просвіта", — прочитав Василь на вивісці і показав Овечці: — Бачите, які вікна?...

— Які ж вони? — не зрозумів Овечка. — Вікна, як вікна.

Лутки вікон були з позрізуваними вгорі кутами, і Василь це пояснив Овечці. Та Овечка не надав цьому значення, тільки сказав:

— А, як у церквах...

За „Просвітою" вони побачили вже зблизька широкі груди Дніпра, сковані крижаним панцером, укриті снігом, але, напевно, живі своєю могутнього підкрижною течією. Ті груди, мабуть, аж затьохкали б під кінською ходою, якби верхівці на них з'їхали. Але соша саме тут зробила коліно під прямим кутом направо, в напрямку до залізничного мосту. Той міст звівся верхівцям на очі велетенською мереживною гусеницею, що,випростана, йшла на своїх ногах-,,биках" у саму гущу вже властивого правобережного Січеслава, між притінені вже на вечір, під горою, узбережні

будівлі.

Отож верхівці й повернули теж направо, поїхали понад берегом.

Перших озброєних „українців" Овечка й Василь Рого-венко побачили аж край мосту. Біля смугнастої будки стояв вартовий, тільки не такий, як вони сподівались. Замість козацької шапки з шликом у нього на голові був блакитний гімназіяльний кашкет, а замість жупана на плечах — жовта дублянка, пошита коротко, але великувата на нього.

Такий собі — якби не отой кашкет — умочений у жовту глинку курдупелик. А козацькі вуса в нього просто ще не виросли. І за зброю в нього були не козацька шаблюка та мушкет за плечима, а царська рушниця з багнетом, почеплена на ремені через плече. Тільки ж вона була така велика для нього, що ложа мало не по п'ятах билась, як він ходив, мов розхитаний вагівник, сюди й туди на своїй стійці.

На асфальтовому хіднику стояв „максим", скерований проти всяких непроханих гостей, у тому числі й проти цих двох перекидьків з більшовицького Самарчика.

Коли чужі, озброєні, але виразно мирні верхівці (Овечка навіть підніс руку) зблизилися, вартовий засюрчав у сюрчок. З поблизької вартівні швиденько вискочив ще один такий же вояк, з рушницею в руках. Тільки цей був вищий на зріст, і жовта дублянка, підперезана ремінним поясом, йому й до колін не сягала, — як тонконогий лісовий гриб-мухомор. На голові в нього була сива смушева шапка, заломлена назад пиріжком, тільки без шлика, з якоюсь кокардою напереді. І вуса в нього під носом, як у Василя, вже чорніли.

— Стійте! Хто такі? — наставив він протій „гостей" рушницю, але якось чудно, від живота.

Овечка це спостеріг, і його глузлива усмішка заграла під вусами. Проте, з огляду на поважність моменту, відповів, натягаючи повід, поважним тоном: .

— Ми хочемо до отамана Горобця. Овеччин кінь не зразу спинився, і той вартовий, що питав, мусив відхилитись, щоб кінь, бува, не наїхав на нього грудьми. Василь теж придержав свого.

— До „українського" отамана Горобця, — сказав удруге Овечка. — За Україну хочем воювати...

— Марку! — обернувся юнак до третього, що