Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Підійшовши до отамана, Овечка, старий солдат, бачилось, залюбки „витягся" по-військовому, узяв „під козирьок".
-— Не треба, добродію! — сказаві оітаман, мавши на увазі „козиряння". — У нас республіканська армія, і віддавання шани обов'язкове тільки при виконанні службових обов'язків. Розказуйте, звідки і як?
Коли говорив, його рівні білі зуби 'блискали з-під чорних молодих вусіві, відрощених по-козацькому вниз. На блідо-смаглявому виду світилися приязним блиском карі очі, обережно вивчали нову людину, що стояла перед ним на східець нижче.
Овечка став „вільно" і взяв нехапливо оповідати історію повстання в Самарському повіті. Раптом отаман перебив його:
— Чекайте? То це в вашому загоні замучили наших хлопців? У Молибоги?
Тінь смутку пробігла по його обличчі. Блиск його зубіві і добрісіть очей умить погасли. (Та ще й сонце в цю мить сховалось за якусь там вищу будівлю, немов темною полою закрилось; тільки з боків виприсало його проміння).
Це несподіване питання показало, що в скруту може попастись і той, хто був аж на двох фронтах — на румунському й турецькому. Овечка збентежився. Тик-мик. Відчув, що на виду зробився зовсім... дурний. Очі посоловіли, мов би його впіймано на гарячому. У роті враз пересохло, язик мов не його став.
— Та там... (Не сказав: „У нашому"). — Той же Молибога — як звірюка... А потім додав, що він сам навіть не бачив їх, тих убитих. Тільки Василь, його молодший товариш, бачив. І після цього вони й вирішили до нього... до „українців" перекинутись...
— Струнко, панове товариство! — обернувсь отаман до свого штабу. — Ушануймо на цю згадку героїв-мучеників! Ушануймо тих, що вмерли за Україну...
Усі виструнчились у пошані, з піднесеними до шапок руками, зробивши сумно-урочисту тишу. Семеро суворих людей, що самі ходили під знаком смерти-війни, злилися в одному почутті, в почутті любови до України. Од, та Україна! Україна близька (бо ось тут, під ногами, земля з такою назвою) і далека (бо їх так мало, борців за неї), Україна, що жила в серцях, як мрія дорога...
Хвилину так постояли. Овечка — теж із піднесеною до шапки ірукою.
— Вільно! — сказав отаман і опустив руку.
Овечка побачив сльозавий блиск у його очах і відчув, що й у нього самого щось защеміло всередині, защипало в носі, мов на плач брало. Гм... Такого з ним ще не бувало! Був на турецькому фронті і на румунському, куди його царські офіцери матюхами гнали, і він мав себе тоді так, як баран, гнаний на заріз. У Самарському лісі тільки ховався від каральних загонів гетьмана Скоропадського, щоб так лихо перебути. А тепер... Тепер у нього щось зводилося вгору, росло, трохи чи не ітой засів, що його засіяв ще раніш Василь своїми балачками про Україну. Василь засіяв, а ця урочиста хвилина ворухнула його в глибині, сколихнула, як подих вітру воду. І тих; замучених хлопців стало йому шкода, як рідних синів. ,,Ах, дорогі добродії, і ви, пане отамане! — здавалось міг би він сказати, щоб висловити це нове почуття. — Я і мій молодий товариш щиро жалкуємо, що їх, тих хлопців, убито. А щоб спокутувати свою невільну провину, ми ладні тепер тіло й душу покласти за рідну Україну"...
Міг би так сказати Іван Овечка, але не сказав: його селянський язик не вмів такої мови. Натомість він озвався винуватим голосом:
— Я тоді їздив у село, як їх убито... І Василь Роговевко теж їздив... Як вернувся вранці, — під'їжджає до Самарчика, дивиться, аж юрба повстанців біля чогось тупцяеться, заглянув з коня через голови — а там убиті...
— Це та дорога ціна, що ЇЇ платить Україна за своє визволення, — мовив отаман Горобець, звертаючись не так до самого Овечки, як до всіх присутніх. — Та найбільша Ті трагедія, — що вона платить ,не тільки ворогові, а й своїм несвідомим синам. І тих хлопців не врятувало навіть те, що сотник Кривошлик повдягав їх по-козацькому... Не врятувала й романтика.
— І нащо б я ото так казав — „несвідомим"! — буркнув незадоволено в свої пишні козацькі вуса один із штабівців, огрядний, кремезний і тугий у своїй дублянці. — Дурні та й годі...
— Е, це не те саме, — оглянувся до ніьоіго отаман. — Несвідомою в певному розумінні може бути й людина з природи розумна. Хіба оті тисячі наших селян, що пішли вбільшовики, усі таки й дурні?
— Дурні, дурні й дурні! — уперто повторив, не дивлячися в вічі й „рубаючи" рукою в повітрі, дужака, а його повнощокий вид налився кров'ю. — І я їх, знаєте, як карав би? — підвів він раптом очі. — Не розстрілював би, ні, а спускав би штани — та шомполами...
Овечка настороживсь, почувши таке. Шомполами? Так, як Скоропадський? Глянув у вічі отаманові і побачив у тих очах швидше приязнь до себе, ніж згоду з вусанем.
— То ви хочете так, як Скоропадський? — звернувся до вусаня, О'хмолоставшись після першого збентеження. — Він же шомполами людей у ліс позаганяв... як от хоч би й мене з товаришем...
— О, той Скоропадський наробив багато лиха, — підтримав Овечку отаман. — Мене ж самого, — це вже для самого Овечки, — мало не розстріляли його посіпаки. Якби не галичанин Василик, що був тоді в австрійській .армії і мене та брата мого Гаврила визволив, — то я б оце не балакав з вами.
Сонце враз цілком сховалось за міською горою, обірвавши своє денне існування — світла Від будівель з протилежного кінця привокзального майдану полилися вже густі тіні. Це, либонь, і нагадало отаманові про потребу кінчати розмову.
