Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Але тут він прокинувся, не встигши відповісти на останнє питання. Спав він у клясній кімнаті в гімназії, а туди прийшов аж перед світом. Крім нього, тут покотом лежали й інші повстанці, у більшости з них були вже теплі пальта, а декотрі мали й теплі ватяні ліжники, здобуті ввечері.

У вікно світив морозний день. Стовбур здригнувся від холоду, що полився, як вода, з кинутих дверей (хтось, виходячи, не причинив). Подумав: „А що пак я вчора зробив? А-а..." Потяг носом повітря, але ніс наче заткнутий був: заліг. У виски тиснула якась вага, і та вага перекочувалась у голові, як олив'яні кулі, від кожного руху. Перележана шия дуже боліла. Одяг на ньому (спав же одягнений) безладно попересовувався, сорочка вилізла з штанів, упускаючи до тіла прикрий холод, шинеля теж пом'ялась та поплуталась.

Знявши пальто і поправляючи спідній одяг, він побачив на рукаві дві воші, гидливо щутком збив їх... Ну-жа — це була його найбільша в повстанському житті мука, але... він знав, ради чого це терпить...

Опорядившись, Стовбур вийшов надвір, у бадьор-ливе морозне повітря, і йому знов стало легко. Навіть отой біль у голові став розходитись.

Пішов шукати штаб.

Штаб містився в червоному, найбільшому в місті двоповерховому будинку готелю „Франція". Там уже був Лука Нагаенко, Молибога й інші „верховоди". Всі густо курили, нагріваючи цим приміщення. У всіх був якийсь незвичайний вигляд, всі були ніби п'яні від здобутої перемоги. А Молибога ще й не тільки від цього. Він стояв у гордій поставі і без угаву „крив матом".

Стовбур, увійшовши, сказав:

— Учора були грабунки, їх треба розслідувати...

Молибога „покрив" його багатоповерховою „московською лайкою": він уже ненавидів цього „вчителя", вбачаючи в ньому конкурента на провід.

І саме в цю мить до штабу вскочила якась молодиця, хоч її й не пускав вартовий, — Стовбурова... та

вчорашня. Не встиг Стовбур і зглянутись, як вона кинулась до Молибоги із скаргою, що її вночі зґвалтовано.

— Хто? Ти брешеш! Серед моїх бійців немає таких! — гримнув Молибога.

Молодиця глянула швиденько по присутніх і сказала, впізнавши Стовбура:

— Оцей...

— Правда? — зиркнув недобрим поглядом Молибога на того.

— Було, але... — почав був з ніяковою усмішкою на блідих губах Стовбур: він не міг, згідно з його принципами, заперечити правди.

Молибога, як держав у руці нагана, та так і вистрілив просто йому в груди. Влучений у серце Стовбур схитнувся, як дерев'яний стовп, підбитий знизу, а потім ударився боком об ріг столу і незграбно зсунувся вниз. Разом з ним упала й його рушниця, гучно стукнувши об поміст.

Молибога ховав тремтливими руками наган до кобури, намагаючись, проте, зберегти горду поставу вата-га-переможця. Так, була чутка, карав непослух і злочини в своїй армії батько Махно.

Молодиця вхопилась обіруч за одвірок, бліда, приголомшена.

— Ой навіщо так!? — скрикнула. — Може б, він оженився... я ж удова...

Молибога люто матюхнувся і вибіг надвір.

Того ранку, коли такою страшною смертю загинув Пилип Никифорович Стовбур, його учня Василя Ро-говенка не було в місті. Він тоді ще світом виїхав був до матері. Дома Василь побув три дні, а потім знову поїхав до міста. У нього тепер (ще з лісу) був свій кінь, і він міг легко, куди хотів, їздити.

Відчуваючи під собою живе, тепле тіло коня, вслухуючись у його ритмічно-жваву ходу (їхав ходки, бо нікуди не поспішав), у те, як він кришив ударами підків кригу замерзлих калюж, парубок з ніжністю думав про цього свого товариша. Згадував, що й у козацьких піснях та думах коня виспівувано звичайно, як товариша вірного. Він бо й сам, Василь, був тепер, як козак, він, борець за Україну без холопа і без пана. Було приємно від перемоги, допіру здобутої. Аж співати хотілося.

Цей Василів настрій був ще й від гарного, хоч і морозного дня. Холодно-сухе повітря приємно холодило обличчя, руки, він відчував, що на виду червоний, а це йому личило. Йому хотілося, щоб його в такому вигляді побачила Оксана, що була тепер десь у губерніяльному місті.

Міста Самарчика довго не видно було, кругом лежали, аж до ясної лінії обрію, рівні поля, голі, зимові, з пеньками соняшників. Сніг лежав латками, а подекуди була крига, і в тій кризі веселими спалахами грало зимове сонце.

Та от за горбом показалося місто. Біля шляху, що вів до міста, стояв похмурий в'язничний будинок, як символ розбитої тепер тиранії. Василь пам'ятав, що раніш біля нього завжди ходив вартовий. Але тепер там, біля залізної брами, вартового не було. Тільки ж трохи далі збоку від в'язниці Василь побачив якийсь гурт людей. То були повстанці з рушницями, при зброї, як звичайно. Під'їхавши ближче, він побачив, що вони, стовпившись, розглядали щось на землі. Підвівся на стременах і собі заглянув через голови, щоб подивитись, що там таке.

На мерзлій землі лежало два трупи, тільки в якімсь незвичайнім одязі, такого одягу йому не доводилось іще на військових бачити: широкі „українські" штани й довгополі жупани; біля голови одного лежала шапка з червоним шликом . . .

— Залізяку на пузяку — геп! — гукнув хтось глумливо з юрби, і за цим вибухнув регіт багатьох здорових горлянок.

Тепер Василь зрозумів: це були „українці". їхні барвисті вбрання діяли, видимо, на присутніх так, як у далекій Еспанії (Василь про це читав) діє на биків червоний плащ матадора — викликає лють і ненависть.

Злізши з коня і протиснувшись у гущу, Василь довідався, що це були делеґати від українського повстанського отамана Горобця, що зайняв губерніяльне місто. їх прислав Горобець з дорученням схилити самарських повстанців до спільної боротьби з гетьманцями. Але з ними ото так „побалакали".

В одного з убитих на чолі була кривава рана у вигляді тризуба, і з того тризуба стікала яскравочервона смужка крови.

Серед тих,