Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта
Різко бахнули постріли, гучною луною покотилися навколо. Скавуління, писк, тріск гілок, якась панічна втеча. Глухе, басовите гавкання Рекса і тонше, але завзятіше — Кульгавого. Смуги світла, спрямовані вгору, на гілки дерева, де сидів Клем.
— Гей, Клем, ти злізеш сам?
Хлопець, зворушений, схвильований, ледве пробелькотів щось.
Метек уже підскочив до найнижчої гілки, вхопився і, мов кіт, ліз на дерево. Лісничий для острашки ще кілька разів пальнув у кущі. Рекс і Кульгавий грізно гарчали коло вбитого вовка. Закривавлений слід вів у недалекі зарості. Пси кинулися туди, лісничий насилу зупинив їх.
— Що за гармидер? Що тут п’ють, кого б’ють?— П’яний Едек зупинився, зліз із велосипеда і по снігу посунув до них.
— Міцно держись за шию. Будемо злазити — Метек був уже біля Клема, обережно розв’язував пояс і шарф. Удвох поповзли вниз.
Клем нічим не міг допомогти другові. Все його тіло здерев’яніло, замерзло, як велика крижана бурулька. Не відчував ні ніг, ні рук. Плечі пекло наче кригою. Метек, сопучи, зсовувався з гілки на гілку. На нижній нерішуче зупинився з своїм тягарем. Лісничий розставив руки.
— Стрибайте, нічого не вдієш.
Вони впали на землю, у витоптаний вовчими лапами сніг, рядом з убитим вовком.
Едек уже трохи отямився. Пособляв Метекові тягнути товариша до набитих соломою саней. Там лежало кілька смолоскипів. Не встигли й запалити їх.
— Наглядай за Клемом, я до батька...
Метек клацнув запальничкою, підніс вогник до смолоскипа. Якусь мить він шкварчав, шипів, а потім спалахнув яскравим вогнем з їдучим димом.
— Облиш, людино добра, я й ліхтариком обійдуся. Він десь близько.
Пан Гасинець уже пустив собак у погоню за раненим вовком. На снігу було багато крові, звір не міг далеко втекти. Метек тримав двостволку, готовий кожної миті вистрілити. Собаки нишпорили в заростях і раптом зайшлися лютим, несамовитим гавканням. Лісничий побіг туди, пролунав постріл — один, другий. Там діялося щось недобре. Метек помчав прямо через кущі. Побачив батька, який, почепивши на грудях ліхтарик, цілився в пораненого вовка під кущем. Звір гарчав, аж собаки щулились, а потім знову люто рвалися до нього.
— Рекс, Кульгавий, до ноги, сучі діти!— сичав лісничий.
Роз’ярений пес не послухав, зопалу скочив уперед і раптом зайшовся жахливим писком, що переходив у хрипіння.
Гримнув постріл. Вовк випростався, підскочив і, судорожно здригаючись, розпластався на снігу.
— Є, тату?
— Є! Вовчиця, здорова звірюка... Ну, берімо її, і треба гнати додому, бо ще хлопець замерзне. Шкода Кульгавого, з нього вже нічого не буде. Доведеться пристрелити.
Рекс гарчав, дивлячись на вовка, який спливав кров’ю.
Пролунав постріл, обірвавши життя хороброго Кульгавого.
Кінь за цей час відпочив і тепер, злякано зіщуливши вуха, поніс, як скажений.
Едек тільки цмокав губами. Гарне діло! Коли б лісничий і Метек не виїхали рятувати Клема, то він із велосипедом якраз попав би в цю історію. «Була б у вовчиків непогана учта. Навіть з горілкою»,— подумав він з похмурим гумором.
XV. Вовчисько
Старий Мацура, який в обідню перерву причвалав до штабелів дерева біля шосе, з розмаху бив себе руками по плечах. Чорний дрізд, який грібся під шатром з обвислих гілок ялини, злякано зірвався і полетів далеко вбік.
Возії, тягнучи по снігу довгі грабові колоди, покрикували на стомлених коней, окутаних парою, що клубами здіймалася над ними. Вирівняна дорога подекуди була полита водою, щоб краще ковзало. Підковані коники сильно впиралися ногами в тверде покриття, так що лід під копитами кришився на дрібнесенькі скалки.
Поскидавши колоди, возії одводили коней убік, чіпляли їм на голови рептухи з фуражем. А самі стояли групками, курили.
— Подержить отак ще з тиждень, до молодика. А тоді попустить.— Пихкаючи своєю короткою люлькою, Мацура поглядав на ясне небо, на якому не було жодної хмарки.
По дорозі, сповнюючи повітря глухим гуркотом, підходили трактори з Піша.
— Едек уже не виривається, разом їздять,— зауважив хтось із возіїв.
— Перекортіло йому... Воліє краще попивати.
— Вчора так напився, що мало не влетів з колодами в річку.
Трактор Залєського під’їхав останній. Мотор рівномірно працював, а Едек скочив на землю і потягнувся, розминаючи стомлене, заклякле на морозі тіло. Всміхнувся до Мацури, який ішов навпроти:
— Привіт, дідуню, давно вже ми не бачилися. Є нагода випити.
Витягнув з кабіни сумку, а з неї пляшку й скляні баночки з-під гірчиці. Ударивши долонею в дно пляшки, вправно вибив корок.
Мацура не відмовився. Одним духом ковтнув горілку, аж хукнув і замружив очі. Едек засміявся і теж випив. Очі у нього вже були каламутні, під очима — темні круги.
Посідали на колоді, неквапливо жували хліб із салом. Мазур зацікавлено дивився на Едека. І в словах його вчувалася турбота:
— Кажуть, ти здорово п’єш. Забагато — це погано. І з роботою у тебе гірше.
— П’ю за свої. А здоров’я підривати на тракторі не збираюся. Я сам один, мені вистачить того, що зароблю, на дідька надриватися? Досить я перед цим нагасався.— Забулькотіла горілка, хлопець подав старому повну баночку. — Пийте, дідуню, добра горілка.
— Ух, кріпка... Розіб’єшся ти із своїм трактором.
— На такій черепасі? Я колись грузовиком вісімдесят кілометрів давав, будучи під доброю мухою, і нічого. Є відчуття в руках.— Він витягнув руки вперед і, мов уперше побачив, дивився на свої долоні.
Мацура теж уважно поглядав на руки тракториста. Аж нахилився вперед, ніби хотів нічого не пропустити. Кисті рук у Едека були довгі, тонкі, тільки великі пальці на них значно відступали від інших, не так, як у нього, Мацури, Побляклі очі старого здивовано глянули на Едека.
— А чого це у тебе так? — показав він.
— Пальці? Так низько розміщені? Не знаю, це начебто від батька. У школі колись сміялися, що це ознака предків — мавп. Я перевіряв у зоопарку, в Лодзі. Неправда, у, мавп вони ближче. Тоді я набив морди товаришам, та й по всьому...— Едек зиркнув на мазура: — А чому, дідуню, ви спитали про це?
На обличчі старого був якийсь дивний вираз.
— Кажеш, від батька? Га? То я, хлопче, вже пригадую твого батька.
