Там, де козам роги правлять - Евгеніуш Паукшта

Мацура ущипливо засміявся.

— Вовків бояться, синку, вовків. Їх тут немало вештається. Тільки вчора в нашому селі задушили двох овець, підкопалися під обору. Собака так перелякався, що й не гавкнув.

— А як той, здоровий?— здалеку поцікавилися возії.

— Хто? Кульчик? Через три дні встав, а тепер поїхав з молодим Гасинцем в Ольштин, на іспити... Страх після тієї ночі на дереві у нього вже минув...

— Міхал нишпорить по болотах, хоче вислідити вовків, там вони буцімто ховаються.

— Скажи, щоб був обережний, це не жарти.

— Е-е, вдень не нападуть. Вони вночі небезпечні. Ну, гайда, бо день короткий, а роботи багацько.

Заворушилися, поганяли коней; б’ючись об лід, пронизливо видзвонювали товсті ланцюги, якими возії ув’язували колоди.

Трактори, вже навантажені добрими грабовими колодами, рушили піщаним насипом. Едек кивнув помічникові, і обидва взялися до роботи. Мацура ще довго стояв, курив люльку й дивився на них, нарешті помахав Едекові рукою і подався в ліс, дорогою на вирубку.

Робота не йшла Едекові на лад. Аж легше стало, коли день нарешті закінчився; він завів трактор на подвір’я лісництва, дивився на червоний захід сонця, який віщував вітер, і машинально гладив Рекса по голові. Зрештою лісничиха почала вже гримати на нього своїм різким, пронизливим дискантом і загнала хлопця до хати.

Повечерявши, Едек одразу ж попрямував до своєї кімнати, але лісничий зупинив його.

— Облиш, людино добра, що це з тобою діється? Ходиш як сам не свій. У тебе якийсь клопіт чи, може, забагато випив?

Залєський похитав головою.

— Знаєте, Мацура згадав мого батька, вони були разом у концтаборі. Розказував, як його забили... А нам прислали повідомлення, що вмер від запалення легенів. Я цілий день думаю про це...

Пан Гасинець дуже зніяковів. На його обличчі виступили червоні плями, як завжди, коли він був чимось зворушений або схвильований.

— Авжеж, авжеж. Це правда, таке краще переболіти самому.— Я хотів... про Метека, але то потім, є час...

— Складе, він стільки зубрив. Нема чого боятися.

— Так, так. Ну, то йди лягай, відпочинеш, бо вже пізно.— І, глянувши на годинник, ще більше зніяковів: щойно минула тільки восьма.

Едекові було не до сну. Лежав одягнений на ліжку, а думка все вертала до тих далеких днів. Батька він пам’ятав мало. Хлопцеві не було ще й чотирьох років, коли його забрали гестапівці. Але та ніч глибоко закарбувалася в дитячій пам’яті. Він прокинувся, розбуджений якимись голосами, і чиїсь чужі руки одразу ж витягнули його з ліжка, поставили долі. Військові мундири, чоловіки в цивільному, бліда, як стіна, мати, і батько — піднявши руки вгору, стояв у кутку кімнати. Хлопець мало з того розумів, знав тільки — діється щось лихе. Заплакав, а далі вже й плакати несила було. Бачив, як виводили татка, як мати довго стояла в прочинених дверях, прислухаючись до кроків на сходах, як потім підбігла до вікна й дивилася на автомобіль, що глухо загуркотів і поїхав. А тоді ще довго-довго стискала його в обіймах...

Хотілося згадати батькове обличчя. Едек заплющував очі, і перед ним невиразно вимальовувалося довгасте лице, осяяне теплою усмішкою. Батько міг цілими годинами розповідати йому казки; хлопець слухав їх, роззявивши рота, і часом, стомлений, засинав у батька на колінах...

Застрелили його. Добре, хоч не катували перед смертю.

Мати тяжко пережила ті дні і потім уже ніколи не стала такою, як була раніше. Зникла її тепла усмішка, на обличчі появилася гіркота, потім прийшла хвороба. Жилося їм дедалі важче, з дому одна по одній щезали речі. Кінчилася війна, а їм все одно було важко. Минав рік за роком, вони жили на мізерну мамину зарплату. Мати дедалі частіше нездужала, перенесла дві операції, завжди була сумна і все частіше гладила його по голові, тільки хлопець не любив тих пестощів і не слухав, що вона казала. Його вабило до товаришів, кортіло погуляти, погратися, він уже тоді верховодив у школі серед хлопців, бився де попало і з ким попало, був перший у всіх бешкетах... Часом йому ставало прикро, коли бачив, як мати, повернувшись із батьківських зборів або після розмови з директором, мовчки плакала. Тоді він і собі і їй щиро обіцяв, що виправиться, проте вже на другий день усе починалося спочатку. А далі вже так і повелося: Залєський, Залєський, Залєський — навіть тоді, коли він і не винен був...

Мати захворіла напровесні. Довго лежала в лікарні. Потім ще повернулася на роботу, попрацювала тиждень чи два, і знову її звалила хвороба; тепер уже швидко пішло — кілька днів, і вона згасла, тиха, спокійна, з блідим, вимученим обличчям. А Едек попав до тітки, і з того вже й почалася його дальша дорога. Якось так складалося, що все у нього йшло косо-криво...

Едек зітхнув, шпурнув недокурок на підлогу, витягнув з пачки нову цигарку. Подумав, що все-таки доля часом веде його дивними стежками. Треба ж було, щоб так сталося... Бійка з Красавчиком, а потім — зустріч з Метеком і виїзд у Суми, робота в лісі, де він здибав одного з останніх батькових товаришів...

Від стодоли долинуло крізь вікна якесь чи то кувікання, чи мекання, щось загуркотіло, потім загавкав Рекс — неспокійно, уривчасто, люто; грюкнули хатні двері, глухо застугоніли кроки, басовите гавкання собаки чулося вже далі, пролунали постріли — один, другий.

Едек рвонув вікно. Хвиля холодного повітря ринула в кімнату, заклубочилася в тютюновому диму, а Едек, мало що розрізняючи в темряві, вже біг туди, звідки долинав гамір.

— Рекс, Рекс!

То лісничий повертався від гаю, гукаючи собаку, який гавкав уже десь аж біля озера. Едек побіг назустріч.

Пан Гасинець ліхтариком освітлював якусь темну купку. Підходячи ближче, хлопець розпізнав. Сарна з перегризеною шиєю лежала поблизу стодоли, в якій останнім часом ночувала. Двері стодоли були відчинені.

— Бачиш, як сміливо вже підходять?

— Вовки?

— А хто ж би ще! Їх три було. Розірвали Кульгавого, а тепер сарну. Гарне діло... Не думав, що стільки появиться...  Рекс, Рекс! Дурний собака, розірвуть у кущах. Рекс, Рекс!

За хвилину собака прибіг, захеканий, шерсть настовбурчена. Лісничий ласкаво погладив його.

— Хоробрий, не кожен собака поженеться за вовками...

Взяли сарну, понесли в хату.

— Зима дуже сувора, морози, вовки голодні і вже нападають на людську худобу. Треба зробити облаву, інакше не дамо ради.

— Стільки їх розвелося?

Поклали сарну в сінях біля дверей.