Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

але Сашко не реагує ні на Лаврінове смикання (а той його досить міцно трусить за лікоть), ні на його казання, попри те, що Лаврін захлинається від надміру почуттів, — бо, прилютувавшися поглядом до Кирилихи, Сашко крізь гуцулчину подобу обіймає Дарку, свою колишню наречену й вірного товариша, питаючи її на радощах, як вона врятувалася і звідки в неї стільки коней. «Я ніколи не вірив, що тебе застрілили під Бережанами», — признається Сашко, — «я завжди знав: ти — на волі, однак ти не повернулася, і тепер Настя чекає від мене дитину. Я просто не міг бути сам. Якщо вродиться дівчина, я назву її твоїм ім'ям». «Я завжди — на волі!» сміється Сашкова наречена, — «а це табуни Калнишевського й Глоби, пригадуєш? — слава не вмре, не загине?» — «Не вмре, не загине», — очманіло повторює Сашко, — «це ти про ту працю, якою я тобі прогудів вуха? Яка в тебе пам'ять. Я її досі не написав, але я її ще напишу!» — і раптом щосили вигукує «Дарко!» — хоч його вигуку не чує навіть Дмитрик, який сидить поруч, по вінця поглинений спогляданням корови, що на місці господині з файкою затуляє йому світ і, проказуючи: «Дмитрику, не гай часу!» — напучує його на добрі діла.

Дмитрик п'є і слухає корову. Вона говорить довго й наполегливо, і її слова запашними рогаликами вигойдуються в повітрі, аж ними просякає помешкання, і Дмитрикові радісно і слухати, і пригощатися, і виспівувати доти, доки предмети навколо разом із гостями, Кирилихою і коровою урухомлюються й летять уперед, зливаючися в м'який, теплий, як вим'я, звук, що накриває його рядном, стираючи всі згадки з того вечора, крім однієї, а саме: як він укладається на підлозі (напевне, Кирилиха постелила старі коци, знаючи з досвіду, що після святкування ніхто з присутніх однак не втрапить додому) поруч зі Стецьком Ступалкою, який крекче, сплескує руками й сміється сам до себе, а тоді, зауваживши Дмитрика, дивиться на нього, ніби зважуючи, чи він — та особа, якої Стецькові зараз нагально треба (хіба людина спроможна вмістити в собі вістку, що спалює серце й розум? Тут і міцніші за Стецька не витримали б!) і, видно, переконавшися, — та, заходжується, плутаючися й повторюючися від поспіху й втіхи, оповідати новину, аж Дмитрикові забиває дух, бо ця новина стосується і Дмитрика, і Стецька, і таборян, і тих, хто лишився на батьківщині, і всіх, кого позасилали й ув'язнили, і Дмитрик слухає, тремтячи, й дивується, тільки що то за новина і чому вона так хвилює не лише Стецька, а й його самого, Дмитрикові на другий день цілком вивітрюється з голови, хоч він і пам'ятає: Стецько сповіщав йому щось дуже значуще.

А втім, на другий день і сам Стецько не знаходив у мозку й натяку на те, що він з таким надхненням (просто груди розламувало) розтлумачував Дмитрикові. Дірчастий туман у голові й на серці невиразно нагадував, що в Кирилихи він поділився з Дмитриком чимось дуже важливим.

Імовірно, якби він на чомусь пругкому, що збоку дихало, мов теля, не заснув (а то ж не інакше, як лукавий заліпив йому повіки, аби він не втримав тієї спасенної вістки в голові, — бо що вістка — спасенна, то Стецькові ще слабо пригадалося), а трохи зосередився й бодай до перших півнів (диявольня тоді вже безсила й не перехитрить людини) переміг сон, то мозок і не пустив би тієї новини на вітер.

Але він і не зчувся, як йому загасло всередині, а коли трохи перегодя прокинувся від болю в сечовому міхурі, який умить поставив Стецька на ноги (та й як не поставити? адже крім думки: найхутчіше видобутися надвір, він тоді не годен був нічого іншого мислити, і ворог людського роду, цією тимчасовою слабістю, певне, й скористався, остаточно притлумивши пам'ять), — навколо панувала темінь, мов у кам'яному мішку, поруч густо один біля одного, ніби в Кирилихи примістилася половина табору, спали покотом, і Степько аж упрів, промацуючися навкарачки повз голови, руки й ноги до дверей, які після кількох марних пошуків (Степько й справді прикинув, чи не дідько замурував вихід і вже почав упівголоса проказувати: «Отче наш», аби стіни розступилися) нарешті таки знайшлися.

Звісно, не виключене, якби Степько, спорожнивши міхур, повернувся до Кирилишиної оселі, то йому, може, ще на гарячому й пригадалася б та важлива новина, якою він здивував і сповнив надією Дмитрика, тільки Стецькові раптом здалося, що коли він у темряві почне сходити до гуцулчиного підвалу, він неодмінно поламає ноги, і тому найдоцільніше помандрувати до свого барака (там бодай нема приступців) і доспати на власному ліжку, бо ще глупа ніч, ніде ніщо не ворушиться, сама тиша дзвенить у вусі.

Однак щойно Стецько подолав кілька кроків, як йому різонуло в очах і заколивалося під ногами, ледве він устояв. Стецько з гідністю випростався, злегка лайнувшися, бож хміль з нього вже давно вивітрився, протер очі і з жахом зауважив: від його черевиків і до середини табору, через майдан, колонку з водою, купи прогнилих, поламаних нар зі слідами блощиць, виходить із землі вогняна стіна, яка на очах ширшає й вищає, — вже вона завтовшки з барак і стрімкіша за Карвендель, але вона нестримно росте далі, пульсуючи й розсуваючи все навколо, і на самій горі цієї вогневергальної завіси-стіни посередині найсліпучішої бганки з полум'я стоїть професор Кава, правда, наче молодший, ставніший, а, головне, трохи інакший, ніж звичайно, аж Стецько вагається, чи це він; бо це ніби і він, і не він, і від овального поруху професорової руки (Стецькові зовсім виразно видно: порух овальний і брижиться по краях) на вогненну завісу-стіну здіймаються люди, поодинці й гуртом, із табору, з усього світу, і тоді Стецька починає трясти: таж це Страшний Суд! Це сам Творець у подобі професора Кави стоїть над табором! І Стецькові і лячно ступити вперед (куди ж тут ступити, коли спереду вогняний вир?) і побігти назад (ноги взагалі десь запропастилися, та й не тільки ноги, а й усе тіло!), і він бачить (а зір у нього тепер такий всеохопний, наче не Стецько, а сам Бог крізь нього дивиться): по всій вогняній завісі-стіні сновигають янголи й чорти, — янголи вгорі, а чорти — внизу, бо щойно диявольське поріддя здіймається трохи вище, воно одразу порохнявіє й розвіюється на всі боки, а ті лихі люди, що їх чорти тримали попід пахви, разом із мерзенними креатурами, яких щойно — одних верхи на