Роман про добру людину - Емма Іванівна Андієвська

праведники подвигами духа унедійснювали зло, запалюючи для слабих провідну зірку, а тоді люди зледачіли, впустивши в запаморочене серце намову лукавого, ніби людина — сама черва, а дух — шаманська вигадка, тож тьма й жах залили півкулю, і Свирид опинився в цьому таборі, чекаючи, як вирішать його долю, заки і він спуститься до черви. Однак він не спуститься. Нехай інші повірили в черву, алеж він, Свирид, не повірив (чи раз — повірив, а раз — не повірив?), — і його ще змалку тягло в пустельники, — недарма ж у їхньому роду, особливо по материній лінії, з діда-прадіда кидали ближніх, достатки й славу і йшли на Афон, у Сибір, на Колиму, — а він з дурного розуму злякався повірити у вище покликання, яке носив у собі, хоч усе життя, як навіжений, на догоду іншим і тікав від нього, щоб, доживши до старости, вжахнутися: хіба це не його вина, що зло розпаношується на всю губу? Хіба не кожен відповідає за всі лиха, і чи не закопав він найцінніший скарб, даний Творцем, у землю, згноївши й змарнувавши те, заради чого людина приходить на світ? Чи ще навіть цієї миті не пізно, і він помандрує нарешті до джерел, які, мов тупа худобина, знехтував юнаком? — Богдан Пилипенко, перебираючи струни, розпізнає крізь обриси Кирилихи ту єдину, ніби нічим і не примітну молодицю (за ним і не такі сохли!), що колись відхилила його залицяння, хоч за ним усі жінки упадали, і та відмова посіяла в його нестійкому серці, яке й саме не знало, чого воно хоче (надто вже Пилипенкові все легко в житті давалося), здивування, навіть трохи обурення, а заразом відчуття чогось невимовне божественного, що виливалося то в музику (щойно після цієї поразки він по-справжньому й присвятився бандурі, пішовши в науку до Прохора Нелиня, який відкрив йому і навчив промацуватися до найнесхопнішого нутра музики, імовірно тому, що в самому Пилипенкові тоді щось відкрилося), то в пиятику, то в бешкети, і от тепер та молодиця, усміхаючися, ніби він витримав випробування (яке, він не знав, хоч і виразно чув: важливе й остаточне), поволі наближалася до нього, і мірою її наближення йому дедалі прояснювалося: вона — його смерть, але Пилипенко не лякався, бо йому чи не вперше від народження легені наповнювалися світлом і спокоєм, заради якого він погоджувався переступити останню межу; — Стецько Ступалка поступово (воно то замулюється, то знову виокреслюється) вирізняє крізь бабину постать келех, зовсім такий, як він тримає в руці, лише в той другий келех, що його за денце підважує конопатий, присадкуватий чоловік у довгій запиленій хламиді, ллється не вино, а кров, і навколо римська сторожа при мечах грає в кості, і тільки один ще зовсім молоденький воїн, трохи подібний до Стецька на пожовклій світлині, стоїть осторонь і нетерпляче очікує, аби розійшлися ті, що плачуть і голосять біля хреста, бо молодий воїн рветься спитати Розіп'ятого про те, що тепер Стецькові так ясно, аж він, сплеснувши руками, лагідно вигукує: «Дурнику!» — та воїн не чує Стецька, він ще надто молодий, і йому ніяково перед сторонніми зрадити те, куди тільки Найвищий має доступ, і тоді Прицвяхований повертає до нього голову і щось каже, чого воїн ніяк не втямить, хоч Конаючий ще раз повторює, аж Йосип Аріматейський (Стецько одразу пізнає, що то він, бож саме таким і змальовував його колись за чаркою отець Ґудзій) вражено дивиться вгору, пробує навіть перечити (і Стецько справді вловлює уривки про вибрані й не вибрані народи, хоч і не збагне, до чого це і чому Йосип Аріматейський так хвилюється), а тоді схиляє коліна перед незбагненним, провидющим велінням Єдиного, для Якого тисячоліття, як сплеск води, і пиха людська — придорожня курява, підходить до молоденького воїна й передає йому чашу з кров'ю Спасителя. «Така Його воля», — самими губами сповіщає Йосип Аріматейський, і Стецькові від долонь на все серце спалахує чаша, і його на всі боки розхитує від всеохопного, двигтючого усвідомлення, яке сліпить, трощачи й наново стулюючи докупи кості, аж Лаврін Кирда штовхає Стецька під ребро, аби він не стогнав на всю хату, бо його стогони заважають Лаврінові крізь Кирилину з файкою до ладу роздивитися іншого Лавріна, який знову, як тоді під обстрілом, переходить брід, щоб із спустошеного села дістатися до криївки, тільки тепер він не пригинається і не падає що два кроки, вичікуючи перерви між кулеметними чергами, а йде на весь зріст, в одній руці підкидаючи сонце, в другій — місяць, точнісінько, як підперезаний веселкою леґінь на спорохнявілому обрусі в капличці поблизу Косова, і навколо дзижчать не кулі, а тріпочуть півні й голуби. А що Лаврін сам собі не йме віри і йому кортить, аби ще хтось сторонній бодай одним оком глипнув на це диво й підтвердив: цей молодик — дійсно Лаврін (зі свідком воно якось певніше), то він і пробує за плечі притягти до себе Захарка, та Борецький обома руками зосереджено відгороджується від Лавріна, бо саме цієї миті крізь Кирилину з файкою він розмовляє з матір'ю, яка залишилася у Львові чекати на сина, замість рятуватися від непроханих визволителів (хто ж припускав, що йому з хором, з яким його понесло на гастролі, коли мудріші люди, кленучи долю й імперських молохів, лагодилися до вигнання, відріжуть дорогу назад, і він матері ніколи не побачить?), і вони удвох простують додому так, як до війни Захарко, пестун і одинак, із матір'ю (вона тоді завжди на догоду йому вбирала капелюшок з блакитних пер, і Захарко сповнювався гордістю, що його мати найвродливіша) ходив до каварні ласувати шоколадними тістечками з кремом, і тепер, жартуючи і випереджаючи одне одного (то належало до їхньої гри в щастя), вони знову замовляли, властиво сам Захарко замовляв, а мати дивилася на нього, колишні тістечка й каву, і Захарко втішено стверджував: за цей час, як він її востаннє бачив, мати помолодшала й погарнішала, лише замість елегантних блакитних черевичків на підборах, які мати носила до війни, на її маленьких ногах (мати належала до небагатьох високих жінок з маленькими ногами) появилися з слідами багнюки й снігу грубі потворні повстяники, хоч вони зникли, щойно Захаркові вдалося відіпхнути з материних ніг шевелюру Лавріна, який, переконавшися, що Борецький недосяжний, силкується дотягтися через стіл до Сашка Небіли і, якщо вже не показати йому свого близнюка з сонцем і місяцем у руках, то бодай поділитися радістю, якої забагато на одні груди,