Проби - Мішель Монтень

Якщо Бог обдарував нас якимсь хистом розуміння, аби, мов ті звірі, не підпадали по-невільничому під повсюдні закони і застосовували їх на власний розсуд, вольною волею, то нам, безперечно, слід скорятися простим велінням природи, але не давати нарвати на себе її ярмо: нашими нахилами повинен керувати лише розум. Щодо мене, то я аж надто несприйнятливий до тих нахилів, пробуджуваних у нас без повеління та посередництва розуму. Я не годен зрозуміти, як можна пройматися любов'ю до нарожденців, позбавлених ще душі і виразних тілесних форм, через які ми мали б дух за ними ронити. Отож я був далеко не в захваті, коли їх няньчили біля мене. Справжня і статечна прихильність повинна зроджуватися і зростати у міру пізнання малят; отоді-то, якщо вони того варті, природна схильність розвивається водночас із розважливою любов'ю; натомість, якщо вони не варті любові, ми повинні судити про них, незмінно керуючись розумом і всупереч натуральному потягові. Отже часто й густо діється навпаки: здебільша пустощі, забави і витівки наших діток тішать нас більше, ніж їхні зрілі вчинки, буцімто ми їх кохаємо для розваги, буцімто вони не люди, а якісь мавпулі. І нерідко той, хто щедро обсипає цяцьками їхнє дитинство, потім дедалі скорочує украй видатки на них у старшому віці. Ба, може навіть видатися, ніби ми їм заздримо, спостерігаючи, як вони радіють життю, коли нам уже пора з ним розлучатися, і ці заздрощі змушують нас бути щодо них скупішими і стриманішими. Нас злостить, що вони наступають нам на п'яти, мовби підохочуючи нас до відходу. Та якщо цього боятися (адже за природним порядком речей вони справді не можуть ані існувати, ані жити інакше, ніж коштом нашого існування та життя), то навіщо тоді плодити дітей?

Щодо мене, то я вважаю жорстоким і несправедливим не ділитися з дітьми своїм майном, не допускати їх до своїх благ і родинних рад, коли вони вже доросли до них; а також не бажати обмежити себе в чомусь та урізати власні вигоди, аби забезпечити їхні потреби, бо нащо ж ми тоді привели їх на світ? Кривдно дивитись, як старий, зламаний і напівживий батько заживає сам, гріючись при коминку, своїх дібр, яких би стачило для утримання і влаштування численних дітей, і змушує їх, за браком коштів, марнувати найліпші літа, без просування по громадській службі та примноження і зміцнення зв'язків. Він доводить їх до розпуки і спонукає будь-яким шляхом, навіть геть-то ганебним, забезпечувати себе. Свого часу я бачив чимало молодиків із зацних домів, таких запеклих злодіяк, що жодною карою не можна було їх спинити. Знаю одного такого з порядної родини, з яким я, на просьбу його брата, вельми шанованого і чесного шляхтича, мав розмову з цього приводу. Сіромаха щиро зізнався мені, що втягся у це лайдацтво через батькову черствість та скнарість і тепер нічого з собою не вдіє, рука сама пнеться, як де що погано лежить. Справді-бо, незабаром його злапано на тому, що він украв персні в однієї дами, на чиєму вранішньому виході був присутній. Це нагадало мені оповістку, почуту від ще одного шляхтича, який так прилюбився до цього ремесла, що згодом, успадкувавши маєток і постановивши занехаяти цю забаву, не міг уже не поцупити в крамничці якогось потрібного йому товару з наміром розплатитися згодом. І ще багато я бачив таких, погрузлих і зашкарублих у цій нецноті, аж навіть своїх приятелів вони обкрадали, щоправда, обіцяючи собі пізніше повернути. Я гасконець, а проте нема пороку, який був би мені чужіший. Я ще дужче ненавиджу його душею, аніж розумом. Навіть у думці я ніколи не замірявся щось у когось украсти. Наша провінція з цього погляду злодійкуватіша за інші французькі землі, дарма що ми не раз були свідками в наші дні, як до рук правосуддя потрапляли зацні роди з інших провінцій, зганьбивши себе хапанкою. Маю підозру, що до цих гріхів почасти причетне й батьківське безпутство.

Хтось може мені сказати, як один пан, не цвяшком у тім'я битий, що він громадить багатство лиш на те, щоб його не переставали шанувати свої родичі, і що, оскільки вік відняв у нього решту сил, це єдині ліки, які в нього залишилися, аби підтримувати шану до себе у близьких і уникнути погорди цілого світу. Так, це правда: не тільки старощі, а й усяке недоумство, за Аристотелем, породжують скнарість. Так, у цьому щось є, але то ліки на хворобу, виникнення якої малося б відвернути. Жалюгідним видається батько, якщо любов до нього дітей залежить лише від того, що вони потребують його підсобки. Та й хіба чи можна це назвати любов'ю? Треба допевнятися поваги своїм розумом та цнотою, а любові — добрістю та лагідністю. Навіть руїни пишної споруди мають свою вартість і ціну; навіть кості й реліквії видатних осіб ми звикли освячувати і шанувати. У того, хто прожив життя гідно, найглибша старість не може бути така убога і нікчемна, щоб не будити пошанівку, надто в його дітей, якщо їхні душі скеровувалися на виконання свого обов'язку з допомогою переконання, а не скупості чи суворості, силування чи грубощів.

Нерозумно вірити в те, ніби влада міцніша й твердіша,

Як на силі стоїть, аніж та, де підложжям любов.

Теренцій, Брати, І, 1, 65

Я засуджую всякий примус у вихованні ніжної душі, яку навчають поважати честь і волю. У суворості і принуці є щось сервільне; як на мене, чого не вдається зробити тямою, розважністю та вмінням, того силою не доможешся і поготів. Мене самого виховували, власне, на таких засадах. Розповідають, що в дитинстві мене лиш двічі парили, та й то не сильно. Таке саме виховання я дав своїм дітям. На жаль, усі вони повмирали ще груднячками; цієї недолі уникнула лише Леонор, вона шестирічного віку і надалі не зазнавала на покару за свої дитячі пустощі (добре материнське серце так само виявляло поблажливість) нічого іншого, окрім лагідного угрущання. І якби я навіть розчарувався у своїх надіях, це можна б приписати багатьом іншим причинам, не захитуючи моєї методи виховання, цілком природної і правильної. Ще стриманішим я радив би бути тут із хлопцями, адже вони куди менше призначені до підлягання і створені з природи своєї для волі; я волів би радше розвивати в їхніх душах відвертість і щирість. Від лозини я не бачив жодного поживку, від неї діти або спідлюються, або оздоблюються, стають норовливі.