Проби - Мішель Монтень
Біль на брехню штовхає й невинних!
Публілій Сір, Сентенції, 236
Отак і лупається, що, закатувавши когось, аби не засудити його до страти невинним, суддя прирікає його на смерть як невинну жертву тортур. Тисячі людей обмовляли себе кривосвідченнями. До них я зараховую і Філоту[108], зважаючи на обставини судочинства, що його влаштував Олександер, та на те, як його катували. А проте кажуть, що тортури найменше зло, яке могла вимислити людська неміч. Як на мене, це засіб нелюдський і користі з нього як із цапа вовни.
Багато народів ставляться до цих речей не так по-варварському, як греки та римляни, хоч ті й звуть їх варварами, і вважають за огидну жорстокість мордувати і мучити людину, чия провина ще сумнівна. Хіба вона винна у вашій необізнаності? Хіба це справедливо, що ви, не бажаючи вбивати ні за що ні про що, прирікаєте її на те, що гірше за смерть? А що це так, то погляньте: скільки разів допитуваний воліє померти ні за цапову душу, ніж відбути слідство, ще гірше за страту і зчаста з огляду на свою жорстокість випереджає кару і додає зайвих мук? Забув, де я вискіпав цю оповідку, але вона докладно малює образ нашого правосуддя. Сільська жінка оскаржила перед воєначальником, великим поборником закону, якогось жовніра в тім, що він відняв у дітей одробину вареного м'яса, що залишилася в них на поживок, бо військо спустошило всі околиці. Але жодних доказів вона не мала. Воєначальник звелів жінці спершу добре подумати над своїми словами, бо їй доведеться за них відповідати, якщо виявиться, що її оскарження брехливе. Та жінка і далі твердо обстоювала своє. Тоді він наказав розпороти жовнірові живіт, аби переконатися в правдоподібності повідомленого факту. Виявилось, що жінка має слушність. Ось яка страшна кара!
Розділ VIII
Про батьківську любов пані д'Естісак[109]
Пані, якщо мене не врятують новинеча та незвичайність моєї книжки — риси, що нерідко надають вартості речам, то я ніколи не вийду з честю з цієї безглуздої затії: але вона така своєрідна і така несхожа на узвичаєну манеру писати, що, можливо, саме це й правитиме їй подорожню. Спершу фантазія взятися до писання спала мені під впливом меланхолійного настрою, зовсім не відповідного моїй природній вдачі; його навіяла туга самоти, в яку я поринув кілька років тому. А що жодної теми не знайшлося, я звернувся до себе і обрав предметом свого писання власну особу. Це, мабуть, єдина у своєму роді книжка з таким чудернацьким і безглуздим задумом. Окрім цієї особливості, в ній нема нічого вартого уваги, бо таку порожню і нікчемну тему найвибагливіший майстер не обробив би так, щоб вона заслуговувала на розповідь. Отож, зацна пані, взявшись живцем портретувати себе, я міг би проочити одну вельми важливу рису, якби не згадав про повагу, яку завше чув, пані, до ваших чеснот. І я хотів це відбити в наголовку цього розділу, позаяк серед інших ваших високих прикмет одне з перших місць посідає ваша любов до своїх діток. Той, хто знає, в якому віці ваш чоловік, пан д'Естісак, залишив вас удовою, той, хто знає, які великі і достойні люди сваталися відтоді до вас частіше, ніж до будь-якої іншої вельможної дами Франції; той, хто знає сталість і незламність, з якими ви стільки років, долаючи неймовірні труднощі, заряджали майном та справами своїх дітей у всіх закутках Франції; той, хто знає, як гаразд їм велося лише завдяки вашій умілості чи легкій руці, той охоче погодиться зі мною, що немає в наш час прикладу материнської любові самовідданішої, аніж ваша.
Я дякую Богові, пані, за те, що ця любов зарясніла такими плодами. Великі надії, які подає ваш син, пан д'Естісак, заповідають, що він виявить вам послух і вдячність доброго сина. Та що задля свого недолітства він досі ще не годен був оцінити ті всі щедрі щедроти, які він вам завдячує, я хотів би, щоб ці писання, потрапивши йому колись до рук (як мене вже покриє сира земля і я не зможу йому цього сказати), я хотів би, кажу, щоб він сприйняв їх як щирісіньку правду; та ще переконливіше потвердження моїх слів він знайде в добрих плодах ваших, пані, трудів: у них, якщо Бог дасть, він відчує, що нема шляхтича у Франції, який би завдячував своїй матері більше, ніж він, і що він не може у прийдешності дати ліпшого доказу своєї доброти і цноти, ніж своє визнання тих самих достойностей у всій їхній повняві у вас, пані, самих.
Якщо є якийсь направду природний закон, себто якийсь інстинкт, повсюдний і одвічний, притаманний і звірям і людям (що, звичайно, не є чимось безперечним), то, як на мене, після властивого всякій звірині намагання оберігати себе й уникати всього шкідливого, на другому місці стоїть любов породителів до свого плоду. А що природа начебто прищепила нам це чуття, дбаючи про подальший плідний розвій світу, то не дивина, що любов у відповідь дітей до отця-неньки не така глибока.
До цього слід приточити Аристотелеве спостереження: той, хто робить комусь добро, кохає його дужче, ніж тамтой кохає його; віритель любить свого боржника більше, ніж боржник його; так само, як усякий майстер більше любить свій витвір, ніж цей останній, бувши обдарований чуттями, любив би його самого. Адже ми найдужче дорожимо своїм буттям, а буття полягає в русі та дії, отож кожен із нас певним чином живе у своєму витворі. Хто творить добро, доконує тим самим гарного і чесного учинку, а хто приймає добро, робить лише щось корисне. Тим самим корисне куди менш любе, ніж чесне. Чесність стала і тривала, для чесняка вона джерело постійної втіхи. Пожиток легко губиться і зникає, і пам'ять про нього не така свіжа та солодка. Нам дорожча та річ, яка
