Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Ти навіть у грозу жахливих лихоліть залишаєшся безтурботним!

— У нас стільки війська, що нема чого втрачати надію.

— Другий гонець прибув з півдня. Запевняє, що бачили роз’їзди татар.

— Який-небудь невеличкий загін. Тепер, ранньою весною, велике військо полягло б на засипаних снігом перевалах.

— Але, спустившися з гір, татари відріжуть нам шлях відступу в напрямі Індії.

— А навіщо нам туди відступати?

— Ще є донесення. Монгольські роз’їзди вже помічено в пісках Кзилкуму.

— У піски послано заслоном загін туркменів у десять тисяч коней.

— Ті туркмени не стримають монголів.

— Якщо це так, то Чінгісхан може з’явитися перед ворітьми Бухари у найближчі дні. Будемо готуватися до цього.

— Може, червонобородий звір уже підкрадається до Бухари, його загони нишпорять навколо, розшукуючи нас. Треба швидше виходити звідси!.. — бурмотів Мухаммед і озирався, немовби чекаючи нападу з кущів саду.

Джелаль ед-Дін мовчав.

— Чому ж ти не відповідаєш?

— Ти вважаєш мене безумцем. Що ж я можу ще сказати?

— Я наказую тобі говорити.

— Тоді я скажу, а ти можеш мене помилувати або стяти голову. Якщо проклятий Чінгісхан іде сюди, то наші війська повинні не ховатися за високими стінами міст, а шукати його. Я б вигнав у поле всіх кипчацьких ханів, хоробрих, коли треба здирати шкуру з покірних селян, але тремтливих, як листя, у цей суворий час війни. Я б їм заборонив під загрозою смерті входити у ворота міста. Захист воїна — вістря його меча і баский кінь. Рудий тигр іде сюди? Тим краще. Значить, ми вже знаємо його шлях. Треба повернути коней і йти по його слідах, кусати його п’яти, ставати перешкодою на його шляху, нападати з усіх боків, убивати йоло верблюдів і виривати з м’ясом; клапті його рудої шкури. Яка користь від того, що в Самарканді за стінами сховалося сто тисяч вершників? Вони тільки жеруть баранів, а їхні благородні коні застоюються…

— Ти осуджуєш накази твого батька? Я давно це помітив. Ти хочеш моєї загибелі.

Джелаль ед-Дін опустив очі, і голос його звучав сумно.

— Це не так. Я не залишу тебе у важкі часи, коли хитається всесвіт. Але я клянусь пам’яттю твого любимого Іскендера, я безумець, що так покірно і нерішуче поводжусь. Навіщо все твоє величезне військо, коли воно не стоїть бойовим табором, коли воно не готове кинутися на ворога за помахом твоєї руки! Навіщо високі стіни, якщо за ними ховаються не дружини і діти наші, а озброєні силачі, що переховуються під ковдрами тремтячих жінок! Ти можеш скарати мене, але зроби, як я кажу. Батьку, поїдемо в Самарканд і вирушимо…

— Тільки в Іран або в Індію!..

— Ні! Нам залишаються на вибір тільки два рішення: мужність боротьби або ганебна смерть у вигнанні. Ми з військом вийдемо у відкрите поле, щоб зчепитися з татарами… Ми будемо стрімкі, як удар блискавки, і невловимі, як нічні тіні… Ти прославишся як великий полководець! Не барися, дій!

— Тй не полководець, — сказав велично шах, піднявши палець, прикрашений алмазним перснем, — ти хоробрий джигіт, ти можеш бути начальником навіть кількох тисяч джигітів, які, мов шалені, налітають на ворога… А я не можу поводитись, як хоробрий, але безумний джигіт. Я повинен усе продумати, усе передбачити. Я вирішив інакше. Я з тобою вирушу до Келіфа, де буду охороняти переправу через ріку Джейхун.

— А нашу рідну країну покинеш? Тоді народ буде правий, посилаючи прокляття всьому родові хорезм-шахів за те, що ми вміли тільки здирати з нього податки, а в день небезпеки покинули його на поталу татарам!

— В Ірані я зберу величезне свіже військо.

— Ні, падишах! Тепер слід діяти тими силами, які у тебе в руках. Пізно навчати інше військо, коли твоє залишається без вождя, сховавшись за стінами. Військо готують двадцять років для того, щоб одержати перемогу в один день. Їдьмо в Самарканд! Я битимусь простим джигітом поруч тебе…

— Ні, ні! Наказую тобі вирушати до Балха і збирати там нове військо. Щастя покинуло мене…

— Щастя? — вигукнув з люттю Джелаль ед-Дін. — Що таке щастя? Хіба щастя може покинути сміливого?

Не можна втікати від щастя! Треба гнатися за ним, наздоганяти його, хапати за волосся і підгинати під своє коліно… Ось як домагаються щастя!

— Годі! Ти назавжди лишишся навіженим джигітом! Ти не зможеш врятувати від загибелі великий Хорезм…

Хорезм-шах квапливо спустився з альтанки і, задихаючись, швидко попрямував до тераси будинку, де були розстелені килими з багатим достарханом. Там, помолившись, шах почав їсти, розпитуючи про шляхи, переправи, і, не докінчивши обіду, наказав подавати коней.

В Отрарі Чінгісхан залишив синів Угедея і Джагатая з частиною війська і сказав їм:

— Ви будете облягати місто Отрар, доки не захопите живцем начальника Інальчика Каїр-хана. Притягніть його до мене на ланцюгу. Я сам визначу зухвалому нечувану утрату.

Старшому синові Джучі він наказав взяти міста Дженд і Енгікент. Решту частини свого війська каган направив у різні боки.

Алак-нойона з п’ятьма тисячами вершників Чінгісхан послав до міста Бенакет, де стояв загін кипчаків. Після трьох днів облоги жителі вислали старих і просили пощади. Алак-нойон наказав, щоб усі чоловіки вийшли з міста і вишикувалися в полі