Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Скрізь було видно юрби розгублених біженців, які прибули з дітьми й пожитками з околиць, шукаючи притулку і захисту.

Пройшовши масивні ворота другої стіни, що відгороджувала передмістя від внутрішнього міста — Шахрістана, троє подорожніх звернули з гомінкої вулиці на безмовний майдан, оточений високими арками мечетей і медресе. В них училося кілька тисяч молодих і старих виснажених студентів, «шагірдів», які бажали осягнути премудрість богословських арабських книг, щоб через багато років праці і злигоднів стати імамами: зубожілих мечетей.

Тут, на майдані, відбувалась урочиста відправа: ряди молільників, рівних, мов рядки священної книги, стояли нерухомо, стежачи за рухами сивобородого, величного імама.

Коли він ставав на коліна, схилявся до землі чи піднімав руки до вух, кілька тисяч правовірних повторювали за імамом його рухи. Тільки шурхіт незліченних тіл, що падають і підводяться, проросився, мов порив вітру, по кам’яних плитах майдану.

Коли моління закінчилось, до східців високої мечеті підвели гнідого коня з червоним хвостом, прикрашеного ясно-червоним оксамитовим чапраком, гаптованим золотими квітками.

З мечеті вийшов високий чорнобородий хорезм-шах у білосніжному тюрбані, що виблискував алмазними нитками.

Шах звернувся до натовпу з промовою:

— Всі народи ісламу — один народ. Наш найкращий захист — нагострений меч. Пророк сказав про правовірних: «Я створив вас, воїни ісламу, найкращими з творінь світу і призначив мусульман бути повелителями всього, що є на землі й на небі». Правовірні повинні бути повелителями всесвіту, тому нічого не бійтесь! Але священна книга нам також говорить: «Аллах дає свої милості рабу тільки відповідно до його старання». Тому ви повинні докласти всіх ваших старань, щоб вразити ворога мечем безстрашності… Хіба що-небудь зможе встояти проти люті правовірних мусульман, які віддають свою душу за слова пророка? Вбивайте ворогів скрізь, де їх знайдете, і женіть їх! Великий у гніві аллах, дай нам перемогу над невірними!..

— Убивайте невірних! Женіть язичників! — кричав натовп.

Хорезм-шах сів иа гнідого коня з малиновим хвостом і сказав ще кілька слів:

— Мета наша — дати добру раду, і ми її вам дали. Ми виїжджаємо в Самарканд назустріч нечестивим, які вже спускаються з покритих снігом перевалів Тянь-Шаню… Але горе їм! Вороги зустрінуть собі на загибель безстрашні ряди наших одчайдушних воїнів… Доручаємо вас аллаху!

— Хай живе Мухаммед-воїн! Хай здоров буде Хорезм-шах, переможець невірних! — кричав натовп, пропускаючи шаха і його нарядних охоронців-кипчаків. — Ти один наш найкращий захист!

Виїхавши з Бухари, хорезм-шах Мухаммед раптом повернув коня і направив його не по великій дорозі на Самарканд, а на південь, у напрямі до Келіфа. Закутавши обличчя у шовкову шаль, він їхав мовчки то риссю, то чвалом, і весь його почет, не відстаючи, слідував за ним. Зустрічні подорожні плигали з дороги набік, у канаву. Вони падали ниць і здивовано дивилися на тисячу вершників, які мчали, немовби гнані страшним Іблісом.

Даремно великий візир указував синові падишаха Джелаль ед-Діну, що государ, певно, помилився дорогою, Джелаль ед-Дін байдуже відповідав:

— Яке мені діло! Я слідую за батьком, хоча б падишах захотів стрибнути у вогненну пащу пекла.

— Що це за садиба? — раптом спитав Хорезм-шах і спинив змиленого гнідого коня. Він указав канчуком на стіни із скошеними башточками, за якими височів ряд струнких високих тополь.

— Це мисливська садиба Тимур-Мелік-хана. Вона славиться старим садом і винятковим звіринцем диких тварин.

— Я хочу оглянути все це! — сказав Мухаммед. — А чому я не бачу тут хороброго Тимур-Меліка?

— Того ж дня, як він одержав повеління стати на чолі гарнізону Ходжента, він туди поскакав.

— Затятий! Я не наказував йому квапитись. Тепер мені нудно без нього…

Охоронна сотня помчала вперед приготувати прийом. Мухаммед, стримуючи розгаряченого коня, ступою попрямував до садиби. Важкі ворота розчинилися. Слуги бігали по двору. Брязкаючи ключами, вони відчиняли двері на довгу терасу. Раби тягнули мішки з ячменем і оберемки сухого сіна. Джигіти помчали в найближче селище і повернулися, тримаючи поперек сідел одібраних баранів. Похідні куховари розвели багаття і стали готувати обід.

Шах піднявся по приставленій драбинці до легкої альтанки біля садової огорожі. За ним піднялись Джелаль ед-Дін і старий дворецький садиби.

З альтанки було видно сад, ще оголений, без листя. Кілька диких кіз лежало на лужку, гріючись на сонці, і біля них стояв на варті довгорогий гірський козел.

— Там далі, у глибині саду, є дві сім’ї кабанів з поросятами, — пояснив дворецький. — А в клітці тримаємо двох дуже лютих леопардів, недавно привезених з гір. Мій добрий господар Тимур-Мелік робить дивитися з цієї альтанки, як леопарди ганяються за кабанами і козами, і сам іноді спускається в сад на полювання. Він може наповал забити звіра стрілою, заздалегідь сказавши, в яке місце влучить.

— Іди! — сказав суворо шах. Він лишився вдвох із сином і заговорив півголосом.

— Я стривожений. Гінці прибули одразу з трьох боків. Чорні хмари насуваються звідусіль.

— На те й війна! — зауважив байдуже Джелаль ед-Дін.

Перший гонець доповів, що рудий тигр Чінгісхан оволодів Отраром, схопив Інальчика, Каїр-хана і, щоб насититися помстою, наказав залити розтопленим сріблом йому очі і вуха. Тепер Чінгісхан рушив сюди і шукає мене.

— Нехай прийде! Його ми і ждемо.