Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Усі, — сказав він, — підуть воювати, захищати нашу землю. У кого є кінь чи верблюд, повинні з ним з’явитися до бека.

А я заберу дружину та дітей і втечу з ними в гори чи в болота. Що мені захищати? Оці землі? Так вони ж не наші, а бекові. Нехай беки з своїми джигітами за них і б’ються!

— У хорезм-шаха є військо з найманих кипчаків. Це їхня справа воювати. Досі вони більше воювали з нами, хліборобами, і нам від них життя не було.

— А ось з’явилася потреба, так і вдалися до нас.

— Гей, дивіться. Ще нова біда!

Дорогою, здіймаючи куряву, швидко наближалися вершники, за ними гримотіли високими колесами чотири вози. Вони спинилися біля мазанки Курбана. З возів зіскочило кілька служителів з довгими білими палицями.

— Підійдіть сюди! — сказав один вершник. Курбан та інші селяни наблизилися, зігнувшись і склавши руки на животі.

— Ви мене повинні знати. Я окружний хасиб, збирач податків. Головний скарбник Мустафі розіслав наказ усім хасибам. Країні загрожує війна, на нас ідуть із степу язичники-татари. Якщо вони вдеруться на наші землі, то всіх переріжуть, худобу і хліб заберуть, і ми лишимося голі.

— А ми й так голі! — сказала стара мати Курбана.

— А прийдуть вороги, — вів далі хасиб-збирач, — то і голови втратимо. Значить потрібно багато і грошей, і хліба, щоб озброїти п’ятсот тисяч воїнів і всіх їх нагодувати. А для цього шах наказав зібрати податки.

— Ми всі податки нещодавно сплатили.

— Ви сплатили за цей рік, а тепер сплатите за наступний. Платити треба зараз. Почнемо з першого. Чий це дім?

— Мій, великий начальнику! — сказав Курбан-Кизик. — Мені платити нічим! Нічого в мене нема! Є тільки курка, але й та яєць не несе.

— Знаю наперед твої слова! Всі ви так говорите. Гей, молодці, огляньте добре будинок і особливо сарай.

Чотири джигіти пройшли по подвір’ю, оглянули сарай і город і повернулися ні з чим. Один тримав курку.

— Я даю тобі строку два дні. Сьогодні тобі всиплють п’ятдесят палок і битимуть кожного дня, доки ти не привезеш мені мішок пшениці. А потім твою ділянку землі віддадуть іншому, більш старанному хліборобові, який не стане відмовляти в допомозі хороброму війську.

Курбан-Кизик упав на землю.

— Я все зроблю, що захоче шах!.. Я поїду на моїй кобилі воювати з яджуджами і маджуджами. Я працюватиму, лагодитиму мости і дороги, але не бий мене на очах у моїх дітей і не вимагай хліба, коли його нема! У мене четверо дітей, маленьких, як таргани, і стара мати. Мені їх треба прогодувати, а чим — не знаю. Змилуйся, великий хасибе, — і він обіймав копита коня збирача і сам дивувався сміливості своїх слів і здавався собі таким нікчемним, як жук, а його руда кобила видавалась йому нещасною, як голодна собачина.

— Ти, я бачу, жартівник, Курбане-Кизик, — сказав збирач. — Ти ж знаєш, що великий аллах створив на вічні часи щаблі для людей: найвище за всіх поставив шаха, потім беків, потім купців і, нарешті, простих хліборобів. Кожен повинен робити, що йому належить, — шах наказує, а всі інші повинні коритись. А що повинен робити хлібороб-наймит? Працювати для бека і для шаха і давати їм хліб, скільки їм буде потрібно. Так приготуй мішок пшениці. Гаразд, сьогодні я тебе не битиму, ніколи. А завтра здеру шкуру.

Хасиб стьобнув коня і поїхав далі.

Коли уляглася курява після збирачів, що поїхали далі, і розійшлися засмучені сусіди, Курбан-Кизик став готуватися до від’їзду.

Він пішов у мечеть до мулли і до купця, що мав крамничку на повороті великої дороги. Він слухав розмови перехожих і переконався, що бек має рацію: скрізь говорили про війну і про невідомий народ. Він іде зі сходу; мабуть, це звичайні кочівники-киргизи, кара-китаї, чи уйгури, чи інше плем’я татар, яке розрослося після кількох урожайних років, коли худоба плодилась і не було буранів та пошестей.

Скрізь ширилися чутки, що воїни цього племені величезні на зріст — як півтори людини; їх не можна вразити ані мечем, ані стрілою і їм чинити опір марна річ. Єдиний від них порятунок — замкнутися за високими, міцними стінами міст або втекти у болота.

Курбан повернувся замислившись. Нарубав дрібно соломи і стеблин джугари, щоб нагодувати кобилу. Витяг заіржавлений уламок коси і прикріпив його до жердини — вийшов спис. Він побував іще в коваля, допоміг йому в роботі, тому що в кузні зібралося багато селян, які вирушали за викликом шаха до Бухари. Курбан, допомагаючи ковалеві, заробив дев’ять мідних дирхемів, так що міг купити у крамаря кілька дрібних обрізків баранини.

Увечері повернулася дружина Курбана, яка працювала цілий день на полі бека-землевласника. Вона зварила казанок каші з джугари і напекла коржів з шматочками баранячого сала.

Коли вся родина, посідавши навколо глиняної миски, мовчки почала їсти, Курбан, зберігаючи поважність глави сім’ї, непомітно оглянув кожного з присутніх.

Ось згорблена мати з сивими патлами, — від роботи в неї на спині виріс горб. Він пригадав, коли вона була молодою, смаглявою, вродливою, з чорними блискучими очима і задиристим сміхом. Праця під палючим сонцем на залитих водою полях, перетаскування важких в’язок джугари чи хмизу, безперервна праця зігнули її спину, придавили плечі.

Ось дружина, вже марніюча, з різкими зморшками, що вкрили гарне, ніжне обличчя. Цілими днями, зігнувшись, вона сиділа на підлозі над основою, поспішаючи виткати якомога більше тканини. Її руки стали жорсткими і пальці вузлуватими, як у старої жінки.

Четверо дітей, що сиділи поруч, квапляться схопити і проковтнути якнайбільше каші, і