Бурецвіт - Марія Ряполова

Я взяла кошик із Дивником і почвалала слідом.

— Марнотратці! — мугикнув мій учень.

Ми пройшли довгим коридором до просторої кімнати округлої форми з кам’яним прямокутником посередині. Під самою стелею в повітрі висіло чимало скляних колбочок із різнокольоровим вмістом.

— Покладіть його туди, — наказала Ладаяра.

Я підійшла до каменюки, що нагадувала надгробний пам’ятник, вийняла з кошика капелюха з Дивником і вивалила монстра.

Дивник розпластався по каменюці й поглянув на чаклунку.

Та бурмотіла:

-…прокляття краю застрягло на особі незвичайної сили… застрягло надовго… Що нам треба?

Вона клацнула пальцями.

— Порошок чарівний із концентратом істинного вигляду… мабуть, із зіллям повернення… і зіллям звільнення… зіллям зцілення… безболісного зцілення… Порошок номер п’ятнадцять!

Одна з колбочок повільно спустилася зі стелі їй у руку.

Ладаяра відкрила колбу і з відстані кількох кроків обсипала фіолетовим пилом монстра. Той чхнув.

— Спрей номер два!

До неї злетів балончик. Вона попирскала Дивника.

— Начебто… Ніби все.

Ладаяра глибоко вдихнула.

— Нехай зійде прокляття, що не його стосувалося і що вже не діє, нехай повернеться йому справжня людська подоба!

Раптом у стелі відкрився круглий отвір і на кам’яний прямокутник полилося світло — настільки яскраве й настільки біле, що ми примружилися і затулили обличчя руками.

— О, Господи! Ні, цього не може бути! — почула я відчайдушний зойк чаклунки. — Кого ви мені привели, іроди?!

Я несміливо відвела руки, розплющила очі та ледь не вмерла.

— Чого вирячилися? Ніколи чародіїв не бачили?

На каменюці посеред кімнати гордо стояв голісінький Моротемн.

Сказати, що я була вражена, — це нічого не сказати.

— Я не зрозумів, прокляли мене в одязі, він де?

— О, Господи! Я не міг знати… — пробурмотів Мереж.

Ладаяра стояла біла, з перекошеним обличчям.

— У вас тут протяги, знаєте… — сказав їй чародій.

— О, так, звісно, — чаклунка панічно заметалася кімнатою.

— Ви… чорне носите…

Ладаяра плеснула в долоні, і за мить до кімнати влетіла чорна мантія. Чаклунка схопила її та накинула на плечі Моротемна.

Чародій загорнувся.

Я не могла повірити.

Дивник, якому Бурецвіт колись надавав по вухах.

Дивник, який жив у моїй крамниці. Обстрілював співочий кущик і малював помадою автопортрети на дзеркалі.

— Не треба мені ніякого пояска… — пролопотіла Ладаяра. — Тільки заберіть його звідси. Хай він піде!

— Яке боягузтво! — презирливо кинув Моротемн, спускаючись із каменюки. — Але я вам вдячний.

Він поцілував їй руку.

— Поясок я забезпечу. Не хвилюйтеся. Завтра моя людина вам його підвезе.

Дивник, який готував обіди, займав ванну кімнату на півдня, поцупив мій капелюх і влаштував собі з нього кубло. Дивник, який ходив із нами до клубу і носив мені каву в постіль. Це все — чародій Моротемн, який забере наші долі, тільки-но матиме таку можливість.

— Що ви робили в лісі? Ви стежили за нами. Ви не мали права за нами стежити, — різко випалила я.

— Ми з радником чекали на вас, бо знали, що вас доведеться звідти забирати. А стежити мені ні за ким не треба, мені й так відомо все, що мене цікавить. Тільки от, знаєте, чародіям не щастить…

— Звідки? Звідки відомо? Ви ж не читаєте думок. Якби не стежили за нами, ви чи ваші служки, то звідки би знали, куди ми мали приїхати? Ви порушили правила! Вам заборонено стежити за нами!

— Лірино, а чи сказано десь у правилах, що провідник має чухати чародієві пузика?

— До чого тут? Я ж не знала…

— Лірино, ми стільки пережили разом, а ви знов нудите отут зі своїми правилами!

— Та якби я знав… — сказав шукач.

Моротемн пройшов повз нас до виходу.

— Радник чекає на мене внизу. Якщо бажаєте, ми підкинемо вас додому. Чи до русалок.

— Дякую. Ми не їдемо додому, — відказала я.

— Не їдемо додому? — перепитав Мереж.

— Ні.

— А наступне завдання?

— Я вам потім поясню. Як шановний Моротемн піде.

Чародій окинув нас поглядом через плече.

— Хай щастить.

Моротемн вийшов і покрокував довгим коридором.

— Я забула… Треба було про одяг згадати у заклятті. Ви думаєте, він дуже на мене сердиться? — Ладаяра ледь на ногах трималася з переляку.

— Він не сердиться, облиште.

4

Насувалася екологічна катастрофа. У нас скінчився туалетний папір.

Ми з Мережем уже з півгодини бігали Місячним у пошуках бодай одного рятівного рулончика. Звичайно, туалетний папір у місті був, та мав одну особливість — на ньому були зображення Ладаяри. Мого учня це дуже дратувало, і він користуватися таким папером відмовлявся. Щоб хоч якось відволікти його від сумних думок, а завела розмову про мистецтво.

— Ти ще малюєш, Мереже?

— Ні, — відмахнувся він.

— Ні?

— Я тепер фотографую.

Ми зайшли до крамниці, що називалася «Ладаяра любить спорт».

— Доброго дня, — привітався Мереж до продавця. — У вас є