Бурецвіт - Марія Ряполова

— І… я зможу довести всьому світові, що я — хороший хлопчик?

— О… Бач, Лірино, звідки амбіції беруться.

— Ти про що? — не зрозуміла я.

— А про те, що навіть коли говориш, що хочеш довести щось усьому світові, то насправді прагнеш довести це кільком вельми конкретним людям.

Легко бути філософом, коли читаєш чужі думки.

— Зі святом усіх, — раптом сказав Мереж.

— Яким? — поцікавився русалка.

— З першим снігом.

— О, так.

Русалка обвів нас довгим поглядом.

— Крок уперед.

1

— Чорт забирай! — лаявся шукач. — Я завжди вважав це дурнею!

— Лірино, міні-тест, заціни! — вигукнув Мереж, що знову дорвався до жіночого журналу.

— Викинь каку, Мереже. Що ти вважав дурнею? — поцікавилась я в Бурецвіта.

— Загадки, головоломки, ребуси!

— Японський кросворд, — вставив мій учень.

— Що? — не зрозумів шукач.

— Лірино, слухай, яке побачення тобі більш до вподоби: вечеря у ресторані, шалена дискотека, прогулянка під зорями…

— Прогулянка.

— Під зорями?

— Так.

— А я полюбляю гуляти під хмарами, під дощем, коли все таке похмуре…

— Я гадав, що людям, котрі розгадують ребуси, певно, нема чим мозок зайняти, — гнівався шукач. — Бо в житті це ні до чого. У природі кросвордів нема.

— Японських, — додав Мереж.

— Ніяких, — відрізав Бурецвіт.

— Я теж полюбляю під дощем, — сказала я.

— Дурна вигадка, щоб якийсь ледащо міг собі довести, що має інтелект. У цьому немає жодного сенсу! — гнівався шукач, стукаючи гумкою на кінці олівця по розкритому нотатнику.

— Ти про Мріїні підказки?

— Звісно, що не про жіночий журнал!

Потяг ніс нас на захід. Ми з Мережем сиділи по-турецьки на одній лавці, а Бурецвіт розташувався на протилежній.

— Я бився над цим усю дорогу, ніби розгадав… але… але виходить повна нісенітниця!

— Чоловік має бути: добре вихований і тактовний, — зачитував Мереж, — прямолінійний та різкий, щирий та…

— Щирий. Що в тебе вийшло, Бурецвіте?

— А вийшло таке: мені треба спитати, що робити далі, в особи, яку давно поховано.

— Цікаво, — Мереж посунувся ближче до нього. — Цікавіше, ніж я собі уявляв.

— А воно ще розповідати не схоче.

— Ні, ну це треба бути таким упертим?! — обурився Мереж.

Я почухала cпинку хворому Дивникові. Він спав у капелюсі, що лежав у мене на схрещених ногах. Маленький волохатий жмуток. Здається, він іще зменшився останнім часом. Став зовсім легеньким, зовсім крихітним.

Монстряткові ставало дедалі гірше. Скоро він мав перетворитися сам на себе. Чесно кажучи, я цього не розуміла. Для мене Дивник був тільки Дивником. Ким іще він міг бути? Хіба може його хвостата й волохата душа розміщатись у людському тілі?

— І де ця похована особа? — спитала я.

— Гадаю, у труні, — сказав Бурецвіт і захлопнув нотатник.

— А труна ця де?

— Невідомо.

— М-да, справді, користі від таких відомостей небагато.

— Ну, тут ідеться про якийсь пагорб чи гору, — протягнув шукач, витріщаючись у вікно.

— Очі: блакитні, зелені, сірі…

— Зелені.

— Ага, — промовив Мереж і намалював закарлючку в журналі.

— А вона не посилала тебе до одного чоловіка… — звернулася я до шукача.

— Медлия? Так, треба буде до нього завітати, — зітхнув той.

— Певно, він нам усе й пояснить, — спробувала я додати оптимізму.

— Лірино, слухай результат: «Ви — романтично налаштована дівчина, якій потрібен зеленоокий щирий хлопець, із яким можна прогулятися під зорями». Ось.

— Ага, — озвалась я.

— Ну як, здивована?

— Авжеж.

Ми їхали здійснити третій крок. Він — однаковий для всіх шукачів. Треба пройти крізь Ворота Правди. Попри грізну їхню назву це не важко. Це може зробити будь-хто з живих. Цього не можуть зробити лише ті, хто вже втратив свою долю.

Після цієї маленької формальності шукач отримає чергове завдання.

Щоправда, ми трохи змінили стандартну програму. Ворота Правди розміщені поблизу невеличкого міста Місячне. Там проживає чаклунка на ім’я Ладаяра. Фахівець зі зняття проклять. Згідно з законом, чаклунки мають надавати безкоштовну допомогу випадково проклятим. Ми сподіваємося, що Ладаяра розчаклує Дивника. Тож заїдемо до Місячного і затримаємося там на день або кілька днів.

2

Ми дісталися Воріт на взятій напрокат машині ввечері того дня. Сонце вже сідало, ставало морозно. З неба посипав мокрий сніг.

Бурецвіт, як побачив Ворота, то весь якось аж змінився. Став геть серйозний і похмурий.

Ворота — то була просто незграбно побудована стара кам’яна арка за містом, при самій дорозі. Він стояв перед нею з відсутнім виразом обличчя. Я розуміла, що це була особлива мить, але щось вона вже надто затяглася. Я підійшла до шукача.

— Ти в нормі?

— Що?

— З тобою все гаразд?