Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Цим ранком Марта ходила на базар і принесла звідти неприємну для всіх новину — стовпи й стіни обклеювали листівками з портретом Максима Коломійця, узятим із кримінальної справи шестирічної давнини. При нагоді їй удалося зняти одну, ще вологу від клею, і Коломієць остаточно переконався — Полинін веде свою велику гру конкретно проти нього. Тільки майор з його можливостями міг зробити відповідні запити й отримати матеріали його справи. Отже, знав, кого конкретно шукати.

Як вирахував, хто зрадив, де й коли він сам міг дати підказку, Східняк поняття не мав. Та й яка тепер різниця, коли на десятку, як не сотню білих паперових прямокутників тиражували його фото з повідомленням про розшук особливо небезпечного злочинця, поплічника німецьких фашистів і зрадника Батьківщини. Ще й указали псевдо, назвавши його прізвиськом. Справді, шукали бандита, узяли в облогу.

А ще листівка чітко давала Коломійцеві зрозуміти: Полинін точно знав, хто стріляв у лікарні.

— Я вуса наклею й бороду відпущу, — спробував віджартуватися він. — Чи перуку начеплю, в місцевому театрі вкрадемо.

— Не шкір зуби, друже Східняк.

— Якщо серйозно, надіємось хіба, що солдати на постах листівок не читають. Або мають погану зорову пам’ять.

— Я б не ризикувала, — уставила Марта. — Треба вихід шукати.

— Спершу мертвих поховаємо. — Грак підвівся. — І вибачай, друже Східняк, не пасує твоя ідея тягатися з тілом по місту. Поки ми всі тут, носа не витикаємо, тіло теж поруч зариємо. Краще буде. Не гарикатися ж нам до ранку.

У його словах було більше раціонального, ніж в ідеях самого Максима. Тож він вирішив більше не сперечатися, і вони викопали глибоку яму в самому кутку невеличкого садка, під старою грушею. Обережно опустивши Тихого в могилу, прикопали, старанно розрівнявши землю, щоб не лишилося горбика. Потім Марта знайшла чим пом’янути, і чоловіки відклали пошук ухваленого рішення до завтра.

А ранок приніс нові події та надії.

— Звідки ти це знаєш? Про таке не можуть балакати на базарі.

— Але базар гуде, Східняче. Говорять, хай і дуже тихо. Так, ніби зійшла воля Божа й відтепер совєти тікатимуть звідси геть.

Коломієць перезирнувся з Граком.

— То радше Боже кара, — сказав той. — І незле, що так усе повернуло. Бо зараз, чую, майорові не до нас. Жінка його десь у лісах зникла.

Максим не поспішав давати власну оцінку. Притулившись спиною до стіни, примружив очі, прикинув подумки, як могли розвиватися події. Марта каже — на базарі пошепки пліткують, що дружину Полиніна обстріляли вчора, коли вона їхала на його машині кудись у район Ківерців. Після чого вона зникла, і нехай в місто чутка дійшла із запізненням, навряд чи станом на цей момент майору вдалося повернути жінку додому. У правдивість чуток можна повірити, якщо знати методи роботи органів та додати сюди цілком зрозумілі емоції Полиніна. Адже начальник оперативного відділу — жива людина, навіть якщо хтось не готовий його таким уявити. Значить, напад на дружину вибив його з колії й змушував утратити рівновагу та контроль над собою — нехай на короткий час, але тим не менше.

Зараз Максим чітко, ніби сам там був, уявив, як майору доповідають про напад на його службовий автомобіль. Навряд чи він комусь підзвітний, і виписати машину для потреб дружини — цілком природне, звичне явище. Такі дії окремо не узгоджуються. Тим не менше, Полинін знає, хто в авто, і не приховує цього. Коломієць заледве не оглухнув тут, у криївці, коли у вуха прогуркотіло уявне: «Там була моя дружина! Вашу мать, вони стріляли в мою жінку!» Відповідно, наступний крок — облава по найближчих селах.

Усюди запитують — чи бодай згадують — про жінку з машини.

Полинін напевне не заборонив згадувати про це. Цим самим показав своє слабке місце, власну вразливість. Та, з іншого боку, не реагувати так бурхливо на напад на жінку та її подальше зникнення офіцер не міг. Навіть якщо в них із дружиною не все клеїться, як у багатьох сім’ях під час війни. Шуму наробили по окрузі.

Отже, свої сумніви Максим усе ж забрав назад. Чутки, які Марта принесла з базару, мають цілком реальну природу. Виглядає, Гракова теж правда: майору не до них. Цим треба скористатися негайно. Питання — як.

— Я знаю.

— Що? — Коломієць здригнувся, виринаючи з роздумів на поверхню. — Що знаєш?

— Куди й для чого могла їхати Клавдія.

— Клавдія?

— Так майорова називається.

Говорячи про неї, Марта за весь час чомусь жодного разу не згадала ім’я жінки.

— Як нам це допоможе?

— Навіть дуже, — устряв Грак. — Добре є, що ти згадала тепер.

Зиркнувши на побратима, Коломієць немов щойно прозрів, легенько хлопнув себе по лобі.

— Та звісно! Засідку влаштував котрийсь із наших відділів! Це ж десь близько, ні?

— Якщо все, як я думаю, — Йосипівка, недалеко від Ківерців. Словом, у тому районі.

— Кілометрів двадцять?

— Менше. Рахуй десять, — знову вставив Грак. — Намалювати можу, коли треба.

— Чекай. — Максим зупинив його жестом. — Малюнки — то таке. Важливо інше — у радіусі від десяти до, скажімо все ж, двадцяти кілометрів від Луцька з’явилася наша бойова група. Припускаю, відділ невеликий, мобільність тепер цінується. Вони після акції або вислизнули, або зачаїлися. Припускаю другий варіант. Ми можемо одним марш-кидком дістатися до своїх. У Ківерцях залізниця.

— Ну? — Грак і Марта, не змовляючись, запитали в унісон.

— Вибратися по коліях з Луцька в бік Ківерців простіше, ніж проходити через пости на виходах із міста.

Коломієць говорив упевнено, ніби давно це придумав, лиш тримав ідею в далекому загашнику. Хоча насправді вона ще не оформилася, він лише припускав, прикидав, та думка дуже швидко обростала в його уяві м’ясом.

— Ясно, — повільно промовила Марта. — Але…

— Мені ще не ясно нічого, — буркнув Грак. — Станція, друже Східняк, є стратегічний об’єкт. Там патрулів, що бліх на собаці. Як туди поткнешся?

— Але й народу всякого вештається повно! — парирував Максим. — Ти в цивільному, а я у формі легше загубимося. Транспорт, який їде з міста і в місто, хоч вантажівку, хоч фіру, перевіряють ретельно. За винятком, звісно, військових. Залізничні вантажі — то інше. Вони у вагонах.

— Хочеш спробувати ковзнути в якийсь вагон? — здогадався Грак.

— Авантюра, — зітхнула Марта.

— Якщо на станції є хтось із наших, не так уже й усе погано, — гнув своє Коломієць. — Ешелони йдуть щодня, на Захід і на Схід. Туди, — він кивнув у напрямку, який вважав східним, — женуть награбовані тут харчі, переганяють товарняки з військовими трофеями тощо. Залізти в один із таких