Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
З Інструкції для визвольного руху на час перемир’я; 1945 рік
Зобов’язати обкоми та райкоми КП(б)У, редакторів обласних та районних газет рішуче поліпшити друковану пропаганду. Більш продумано, аргументовано й дохідливо викривати злочини українсько-німецьких націоналістів як ворожих агентів. У роботі з молоддю основним завданням є її широке залучення до активної боротьби з українсько-німецькими націоналістами.
З постанови ЦК КП(б)У «Про хід виконання постанови «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України»»; 25 лютого 1945 року
1
Волинь, Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС
— За що її арештували?
— Клаво, це єдине, що тебе зараз хвилює?
— Ні, Федоре! Перше, що ти сказав мені, коли побачив, — не «я люблю тебе», чи «як добре, що ти вибралася», або нехай би «я місця собі не знаходив».
— Але я справді не знаходив собі місця, і я …
Полинін раптом замовк, решта слів чомусь застрягли в горлі, він прокашлявся, буркнув:
— Ти сама знаєш — усе так. Я хвилювався.
— Кажеш це ніби заднім числом. Бо замість цього всього заявив: «Марту твою забрали». Вона не моя, Федоре. Дівчина прала нам білизну, отримувала за те гроші. Не дуже великі, як на теперішній час, та це дозволяло їй якось жити, зводити кінці з кінцями.
— У Марти Голоднюк у клієнтках були офіцерські дружини. Гарна легенда.
— Хочеш сказати, звичайна праля могла отримати від мене чи когось іншого секретні відомості? Не смішіть, товаришу майор. Розумію, Федоре, у тебе служба така, тільки тут ти вже, даруй, пересмикуєш. Яку військову таємницю можу повідати прачці, наприклад, я? Що я знаю, що можуть знати інші жінки? Та нам же з нею взагалі нема про що говорити!
Раптом Клавдія замовкла, відчула — обличчя палає, торкнулася долонями щік. Реакцію Полинін уловив миттю, насторожився, тут же перехопив ініціативу, підступив до дружини.
— Ану, кажи. Очей не відводь, на мене дивись.
— Я у твоєму кабінеті — але не на допиті.
— Чув я вже цю твою улюблену фразочку не раз. — Полинін нутром відчував наближення моменту істини, невідомого дотепер і несподіваного. — Ти щось згадала. Кажи.
Клавдія зітхнула, мовила тихо:
— Це Марта порадила мені їхати на той хутір.
— Ось бачиш. — Майор широко й штучно посміхнувся. — Засідка була не випадковою. Чекали на тебе, Клаво. Бандити хотіли захопити жінку начальника оперативного відділу НКВС.
— Ні. — Вона мотнула головою. — Федоре, це збіг. Нечаєв припустив, що вони чекали на будь-яку подібну машину. Вполювали офіцера, однаково якого. Я не казала Марті, коли поїду в Йосипівку. Тим більше вона не могла знати, що ти даси своє авто. І потім, не вона завела ту розмову, про бабцю на хуторі, — я сама. Моя ініціатива, ти ж знаєш, це мене дуже хвилює…
— А оце, Клаво, уже не має значення. Доказів проти твоєї Марти вистачає.
Майор Полинін не збирався звітувати перед Клавдією про результат своєї роботи. Тим більше, що з тією Голоднюк усе вийшло випадково. Збіг обставин, що її викрили. Пильність військового патруля та додалася ще одна дрібничка, на яку за інших обставин він не звернув би уваги. Але тут не йдеться про блискучу й ретельну аналітичну роботу, хоч майор саме на цьому й будуватиме звіт — не виставляти ж себе ідіотами, які не працюють, а тільки ловлять зручні моменти.
…Цей день приніс відразу два подарунки.
Перший — ранком повідомили: знайшлася нарешті Клавдія. Де вони з Нечаєвим пересиділи ніч, поки не ясно. На світанку вийшли в село, яке лежало в іншому квадраті, ніж місце, де сталася пригода. Потім майор дізнався — вони пробиралися навмання, заблукали й, за його припущенням, вийшли до своїх випадково. Пощастило, що після невдалої операції бандерівці зачаїлися, не виявляли активності, інакше б Нечаєв із Клавдією мали всі шанси нарватися на них.
Поки Полинін коротко переговорив телефоном з дружиною та вислухав стислу доповідь капітана, наспів другий дарунок. На залізничній станції якась дівиця з дурного дива кинулася на патрульних, ударила офіцера й кинулася тікати. Її зловили, почали крутити руки — закричала, ніби різали. Затриману потягли в лінійний відділ, там силою роздягнули й виявили рану, досить свіжу. Це був кульовий отвір, дуже швидко перевірили — нікуди по медичну допомогу вона не зверталася. Хто підстрелив і коли — уперто не каже.
Особу встановили на місці, бо затримана мала при собі документи на ім’я Марти Голоднюк. Майор не знав її, та багато чув — це вона прала їм одяг і білизну за рекомендацією дружини політрука. Ця Марта обпирала частину офіцерського корпусу, на роботу примхливі офіцерші не скаржилися, та Полиніну не знадобилося багато часу, щоб дізнатися: не так давно праля на короткий час припинила роботу. Мовляв, сильно обварила руку. Незабаром знову прала, але, як довідався майор від політрука, якому, своєю чергою, обмовилася дружина, дівчина стала менш охайною.
Пильній жінці кинулася в очі кров на її руках.
Склавши два і два, Полинін особисто виїхав до неї додому. Обшук виявився результативним: знайшлася криївка в льосі, у пічці — спалені й не до кінця згорілі саморобні бинти, а в саду — свіже поховання. Бандита ще впізнаватимуть, та майор чомусь не сумнівався — він один із тих, хто був з Коломійцем біля лікарні. Адже має рапорт про те, як одного з бандитів підстрелили в сутичці. Інших бойових акцій поки не було.
Тепер з Мартою працюють як зі спільницею командира Східняка.
Але щось підказувало — він вислизнув.
Бо на станції дівка крутилася не дарма. Патруль зупинив якогось старшину, котрий вештався не там, де треба. Збиралися перевірити й напевне б відпустили, та раптом де не взялася заступниця, улаштувала скандал — і, що цікаво, старшина скористався нагодою, кудись зник.
Ох, не простий старшина…
— Федоре, я можу просити про послугу?
— Що? — Майор відволікся й не почув відразу.
— Допоможи мені, будь ласка.
— Клаво, ти ось тільки повернулася. Тебе сюди привезли, ще вдома не була. Таке пережила за ці дні.
— Не забувай, бувало
