Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
Дивно — бандерівці відступили.
Ривком розчахнувши задні дверцята, Нечаєв закричав:
— Виходь! Виходь, ну!
— НІ-І-І-І! — долинуло зсередини.
Капітан дав чергу над дахом «емки».
— Хочеш тут лишиться?!
— НІ-І-І-І-І! — заквилила знову.
Нахилившись, Нечаєв сіпнув її за ногу. Клавдія брикнула, але нарешті послухалася, посунула вперед, вибралася назовні, відразу присіла, закривши голову руками.
— Біжи! До лісу!
— НІ-І-І-І-І!
— Прикрию! Бігом, я сказав!
Коли знову почали стріляти, Клавдія наважилася — дременула зайцем, навпростець, падаючи на бігу, бо підвертала ноги в зовсім не пристосованих до такої біганини туфлях, рачкувала, знову підводилася й бігла вперед. Нечаєв відступав за нею, відстрілюючись на ходу. Помітивши, як враз вояки завмерли, коли двоє з них побачили підстреленого ним бандерівця, чомусь затримали погоню, навіть на короткий час утратили до втікачів інтерес. Вирішивши не брати собі поки цього в голову, а користатися нагодою, поки можна, припустив швидше, кількома стрибками наздогнав Клавдію.
Хапаючи на бігу за руку, мимоволі збив.
Вона впала на коліна, та Нечаєв тримав міцно, смикнув, піднімаючи, потягнув за собою. Клавдії нічого не лишалося, як високо підводити ноги. Так, рухаючись в унісон, добігли нарешті до узлісся. Штовхнувши жінку під прикриття дерев, капітан розвернувся, побачив — кілька вояків усе ж подалися навздогін, випустив довгу чергу, змусивши залягти. Затим зиркнув через плече, кинув:
— Уперед!
І подався за Клавдією.
Спершу бігли, не озираючись.
Клавдія скоро задихалася, перейшла на швидкий крок, потім поволі стишила його. Нарешті ноги підкосилися, вона не втрималася, поточилася, рухнула, заплутавшись у власному пальтечку, яке розстебнула на бігу. Нечаєв, притуливши автомат до стовбура, спробував поставити її на рівні.
— Треба йти.
— Не можу, — хрипко простогнала Клавдія.
— Уставай. Вони доженуть.
— Хай.
— Уб’ють обох.
— Хай. Сил нема.
— Знайди! Ти сильна! Чорт! Устань, ну!
Клавдія глянула на Нечаєва знизу вгору.
— Тоді ти стріляй. Чого зі мною возитися.
— Здуріла!
Капітан голосно видихнув, присів біля неї, заговорив зовсім іншим тоном, винувато:
— Пробачте, Клавдіє. Я кричав на вас, далі кричу. Налякав.
— Усе добре, Андрію, — слабо відмахнулася вона. — Хоча… Де там добре, яке добре. Ми з вами самі, кругом ліс, заблукаємо і нас зловлять. Рано чи пізно.
— Ми вийдемо звідси, якщо будемо йти. Рано чи пізно, Клаво.
— Я не можу.
— Можете.
Клавдія простогнала:
— Прошу, не треба цих умовностей!
— Яких?
— Почали на «ти», хай так далі буде. Знайшли час і місце для церемоній.
— Нехай так, — кивнув капітан. — Але однаково, Клаво, треба йти.
— Куди?
— Хоча б звідси.
— Куди? Ви знаєте, у який бік нам треба?
— Зорієнтуюсь на місцевості. Поки заходимо глибше. Вставай.
Тепер Клавдія не пручалася. Підвівшись з його допомогою, вона втрималася на ногах, витерла очі брудною рукою, промовила:
— А в туфлях мені незручно.
Це прозвучало ні сіло, ні впало, вийшло дуже недоречно, і Нечаєв розродився короткою лайливою тирадою. Відразу ж вибачився, та Клавдія, здавалося, думками була зовсім в іншому місці. Бо, глянувши на капітана дивним, незнайомим поглядом, по-дитячому нахиливши голову, запитала, мов нічого не сталося й це в них звичайна прогулянка:
— Що?
— Нам треба йти. — Нечаєв облизав пересохлі губи.
— То ходімо. — Вона обсмикнула пальто, поправила розтріпане волосся. — Справді, ми тут застоялися. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.
Якийсь час обоє йшли мовчки.
Згадуючи всі правила орієнтування на місцевості, капітан намагався рухатися, аби зайти глибше й при цьому не втратити правильного напрямку. Клавдія ступала за ним, не дивлячись довкола, тільки собі під ноги, щоб не стати, куди не треба. Обоє сторожко дослухалися, та, здається, за ними ніхто не гнався, і взагалі в цій частині лісу поки нема ризиків нарватися на когось небажаного. Марш-кидок тривав більше двох годин, Нечаєв звірявся з наручним годинником, який дивом не розбився. Нарешті відчув — досить, справді треба перепочити.
Лишалося знайти хоч трохи підходяще для цього місце.
Думки матеріалізувалися — попереду серед дерев замаячила сіра споруда.
Клавдія побачила першою, скрикнула щасливо, кинулася вперед. Нечаєв не встиг зупинити, ривком наздогнав, згріб, обидва не встояли, упали. Капітанова рука тут же знайшла й накрила її рот, Клавдія сильно стиснула зуби, прокусивши шкіру до крові, але Нечаєв тільки сильніше притиснув, засичав у вухо:
— Тихо! Стій! Куди!
— Туди! — видихнула вона.
— А хто там чи що — знаєш? Раптом там бандерівці засіли. Ото зрадіють.
— Нема там нікого. — Вона перейшла на голосний шепіт.
— Ось гляну сам, тоді й скажу. Поки будь тут.
Забравши руку, Нечаєв витер кров об штани, перехопив автомат, торкнувся плеча Клавдії.
— Я скоро.
— Чекай. — Вона взяла його за лікоть. — Чекай, я не хотіла.
— Чого не хотіла?
— Кусатися.
Прозвучало кумедно, наївно й зовсім не відповідно до серйозності моменту. Нечаєв навіть не стримав усмішки:
— Та ясно, не хотіла. Аби зараз це було найстрашніше. Будь тут, чекай.
— Андрію…
— Що?
— Ну, там засідка.
— Звідси все видно. Вийду не я — тікай.
— Куди?
Відповіді капітан не знав, замість неї провів рукою по її волоссю й пішов, скрадаючись і не озираючись.
Клавдії нічого не лишилося, як чекати. Принишкла за кущем, щільніше запахнула поли пальта, прикипіла поглядом до занедбаного будиночка. Нечаєв то зникав із очей, то знову виринав у полі зору, пересуваючись короткими перебіжками. Нарешті ковзнув під старою, напівзруйнованою огорожею, обігнув хатку з тилу.
Хвилини напруженого чекання потягнулися.
Не маючи як стежити за часом, Клавдія спершу спробувала лічити хвилини подумки, як у дитинстві перед сном рахувала овечок. Потім збилася, підсунулася до букового стовбура, відчувши в русі, як затерпли ноги. Аби відпустило, сіла на землю, простягнула їх, притулилася до дерева спиною. Весь цей час боялася бодай трішки порушити тишу. Коли випадково хруснула суха гілка — здригнулася, скрикнула, злякавшись власного голосу й того, що наробила гармидеру на цілий ліс. Та довкола далі було тихо, якщо не зважати на шелест гілок під вітром.
Скільки спливло — не могла сказати. Коли двері прочинилися й Нечаєв вийшов вільно, упевнено і спокійно, Клавдія не стрималася: скочила на ноги, зрозумівши — усе в порядку, чужі тут не ходять. Уже не стримуючи радісного крику, так, ніби побачила своїх і прийшов порятунок, вона помчала до капітана, налетіла, ледь не збивши з ніг, кинулася в обійми. Нечаєв не стримався, обхопив лівою рукою, бо права стискала автомат.
Хто першим спробував знайти губи іншого — не важливо.
Поцілунок вийшов коротким, міцним,
