Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха
Тепер кулі лилися з обох боків. Вояки Довбуша залягли в чагарнику за високим пагорбом, разом розтягнулися й пішли в наступ, заганяючи втікача, немов рибалки рибу в сітку. Червоний підняв свій гурт, вибіг із засідки, помчав навперейми, відрізаючи автомобілю шлях до відступу.
Хто й звідки стріляв, влучивши в колесо й пробивши скат, Остап не зрозумів. Та яка різниця — «емку» занесло, незграбно розвернуло. Її відразу пробило кулями з різних боків, посипалося розбите скло. Чи здалося, чи зсередини долинув розпачливий жіночий крик, але зважати на те не було часу. Обстрілювали автомобіль тільки вони, звідти не огризалися. Фортуна посміхнулася, удалося збити ворога на злеті за короткий час і без жодних утрат, що останнім часом траплялося вкрай рідко.
Маленька перемога.
Теж треба, їх не вистачає. Кожна така нічого не міняє, але все одно приємно. Є, чим хвалитися, пишатися, з чого радіти.
— Не стріляти! — вигукнув голосно, зупиняючись й підводячи руку, а коли по той бік Довбуш, виконавши наказ, припинив бій, гаркнув, уже до підбитої машини: — Ви там! Виходьте, кидайте зброю! Я, командир Української повстанської армії Остап, гарантую життя, якщо не чинитимете опору!
Реакції на його заклик не послідувало жодної, що трохи заскочило.
— Ви там глухі чи мертві? — крикнув знову, потай переймаючись, аби не виявитися правим, бо пасажири енкаведешної автівки потрібні були живими.
Відповіді знову не було.
Довбуш і четверо, що були з ним, повільно рушили до «емки», тримаючи автомати напереваги.
З Остапом було троє, він жестом звелів стискати кільце зі свого боку.
Дверцята чорного легковика прочинилися разом, немов по команді. А швидше за все, так і було. З лівого боку вилетіло щось велике, неоковирне, мов недоладно вистрибнув поранений. Червоний повів дулом туди, уже надавив пальцем на спуск, плюнувши короткою чергою й за мить зрозумівши — то викинули шинель. Частка секунди, яка його відволікла, знадобилася, щоб зсередини вивалився зграбний чоловік, спритно перекотився й миттю заховався за розчахнутими дверцятами.
У той же момент із протилежного боку вилетіла граната.
Вибух!
Довбуш зі своїми встигли підійти досить близько, аби осколки зачепили відразу кількох. Чи уникнув їх сам чотовий, Остап не бачив — офіцер почав стріляти з благенького укриття. На користь йому працювало те, що повстанці захопилися перемогою, забули про обережність, ще й рухалися по відкритій місцевості.
Офіцер бив прицільно.
Червоний нахромився на щось невидиме й гостре, його розвернуло боком, зупинило, кинуло вниз. Бій уже лунав десь над головою, наступна куля врізалася в землю біля щоки, і він, зціпивши зуби й охоплений різким болем у враженому місці, вужем поповз убік. Вибравшись із сектора обстрілу, поміняв положення, щоб краще бачити картину. Схоже, офіцер біля машини вже втратив до нього інтерес, відстрілюючись від інших. Вояки, побачивши, як упав командир, розтягнулися, аби самим не наскочити на кулю.
Гримнула ще одна граната.
І тепер Остап ясно почув жіночий крик.
Зціпивши зуби, напружив м’язи, зігнув правицю, тягнучи автомат до себе. Зі свого місця при бажанні міг дістати чергою офіцера, той мимоволі відкрився, вирішивши — ворог підстрелений, можна не зважати.
Нічого.
Зараз москаль зрозуміє помилку.
Нечаєв засік рух збоку від себе вчасно.
Коли «емку» атакували, перелякані верески Клавдії ззаду на коротку мить вибили з колії. Капітанові не вперше було приймати бій, але тут, на новому місці служби, це було бойове хрещення. Жінка в салоні змінювала все, змушувала коректувати плани в прямому розумінні на ходу. Про її захист Нечаєв подумав найперше, уявивши гнів Полиніна, якщо вони вирвуться зараз, але Клавдію зачепить куля. Чи — не довезе її живою, наслідків від чого капітан не міг собі уявити навіть у страшному сні. Тоді вже краще самому застрелитися, просто тут. Або під кулі кинутися.
Помирати Нечаєв не збирався.
— ЖЕНИ! ЖЕНИ, ПАША! — загорлав, перекрикуючи Клавдію, яка вже встигла сповзти вниз, пригнувся, водночас тягнучи пістолет з кобури.
Лихоліт голосно матюкався, вивернув кермо, розвертаючи автомобіль на сто вісімдесят градусів і при тому приклеївши ногу до педалі газу. «Емку» струснуло на розбитому ґрунті, ліве переднє колесо влетіло в якусь яму, вона не перевернулася лиш дивом. З обох боків дощило від куль, Паша крутив кермо навмання, наосліп, пригнувшись до панелі приладів. Клавдія не переставала кричати, і капітан не витримав — гаркнув, забувши, хто перед ним і за що має наказ відповідати:
— Та заткни рота!
Дивно — подіяло. Вона замовкла, забилася у свою щілину, тільки тихенько скавчала.
Вони вже розвернулися й помчали назад, коли раптом «емка» зупинилася й вклякла.
— Колеса! Твою мать, колеса!
На довершення на них посипалися скалки потрощених кулями вікон, і тепер уже не капітан, а старший сержант скомандував:
— Лягай! Роби, як я! На раз-два-три!
Ще не зовсім не розуміючи, чого хоче водій, Нечаєв підкорився, зваживши на його досвід. Наступної миті вже почув: «Три!» — сіпнув важіль, штовхнув дверцята й вивалився, пірнув, далі вже рухаючись упевнено, холоднокровно, бо нарешті опанував себе та оцінив ситуацію.
З протилежного боку Лихоліт викинув гранату.
Клавдія знову закричала, не збиваючи Нечаєва, навпаки — мобілізуючи його. Побачивши кількох бандер, які йшли на нього і, схоже, уже подумки перемогли в короткому бою, капітан зловив на приціл пістолета першого-ліпшого. Хто він, не думав, просто саме цей вояк ступав трохи попереду від інших.
Коли влучив, не здивувався. Просичав крізь зуби:
— Готовий один. — І, стрельнувши в бік підбитого для страховки, перемістився, готуючись відбиватися від інших.
Капітан мав достатньо досвіду, щоб розуміти: двоє, озброєні гранатами, автоматом і пістолетом, ще й маючи налякану жінку, мають дуже мало шансів відбитися від десятка бандитів. Кинувши на око відстань від місця бою до лісу, Нечаєв знову стрельнув, а коли рвонула друга граната — знову поміняв позицію на більш зручну.
Тоді й зачепив оком рух збоку. Побачив, як поранений тягне автомат. Пальнув, не цілячись, раз, потім — другий. Переконався — усе, знову завмер, точно готовий, загорлав:
— Лихоліте, прикрий!
З того боку полоснула черга, тут же почувся короткий болісний вигук. Перекотившись ближче до прочинених дверцят, Нечаєв побачив водія на передньому сидінні. Він наполовину висунувся, голова й руки стирчали назовні. Автомат так і лежав між сидіннями, круглим диском на коробці передач.
— А-а-а-а!
Тепер уже
