Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

матерії, і Карміна сказала їй між іншим, що буде гарна обнова не так до свята, як до скорботної п’ятниці. «А що то за такий день — скорботна п’ятниця?» — спитала жінка. «Таж на цей день люди купують барвисту матерію, в якій личить вийти подивитися на студентську демонстрацію». Покупниця страшенно зблідла, від чого чорні вусики в неї над губою стали ще чорніші, підступила до Карміни близько-близько і, не мовлячи й слова, плюнула їй в обличчя. Карміна не встигла навіть відхилитися, та й не мала куди, бо крамничка була дуже тісна. Підняла метр і трахнула покупницю по голові. Кров, волосся… Волосся, що струміло, мов кров, кров, що струміла, мов волосся… Крики, біганина, жіночий лемент. Що, що таке сказала тій жінці Карміна, що та плюнула їй у пику? — питали від крамниці до крамниці. Ніхто не знав. Заюшена кров’ю вусата дама кинулася навтіки, та послизнулася на банановій шкуринці і впала. Спідниця її задерлася, і з-під неї визирнула чернеча сукня. То це нелегальна черниця? Атож, є й такі, як ото є нелегальні повії, нелегальна горілка, нелегальне підданство, бо іншого годі дістати — одне слово, вижити в нашій країні можна лише ховаючись, свідомо чи несвідомо.

Ні, ні, не ходіть, люди, на ту скорботну демонстрацію. Не вірте медоточивим словам. Студенти будуть шпигати нас крамольними промовами, обіцяти нам золоті гори. Але то все брехні, бабоньки, то все брехні. Не даватимуть даром ні дров, ні вугілля. А студенти обіцятимуть… Не буде в ту п’ятницю ні газованої з сиропом, ні морозива. А студенти обіцятимуть… До коледжу? Як це можна посилати дівчат до коледжу? А студенти обіцятимуть… Хай краще іншого дня ми підпишемо цю бумагу, а перед скорботною п’ятницею — ні… А студенти обіцятимуть… Що обіцятимуть? Та все. Розперезалися — далі нікуди. А молебні правитимуться? Як це «правитимуться?» Вже правляться: люди просять підтримки божої, благають у господа, щоб він покарав блюзнірів. Тут треба поститись, а вони влаштовують казна-що… Галас, музику, сміх, тупіт, гемонський карнавал…

— Розчиніть, розчиніть двері! Розчиніть навстіж!

— Але ж, отче, вони розчинені.

— Розчиніть навстіж!

— Більше не розчиняються.

— Я ще сліпий. Я ж казав, що буду сліпий цілісінький піст. Краще осліпнути, аніж бачити оце неподобство… Геть, геть з-перед моїх очей!

— Та то не студенти, отче, — то побожні люди, котрі прийшли помолитися…

— Тоді навколішки. Хай заходять навколішках і колінкують аж до великого вівтаря благати прощення у святих ран.

Парафіяни важко посунули за священиком навколішках, раз у раз перепочиваючи, і їм видавалась щоразу більшою відстань від однієї зупинки до іншої, і не один падав напівдорозі, геть виснажений, мало не непритомніючи; не бракувало й таких, що зводилися на рівні, обтрушували наболілі коліна й ішли геть.

Чиясь рука спинила її біля чаші зі свяченою водою. Вона йшла така пригнічена, така невдоволена, така стомлена, що відразу й не впізнала, хто це, і мало не закричала, зі страхом подумавши, що то сам диявол. І якби Рікардо вчасно не заговорив до неї, таки закричала б.

— Ано Хуліє, — мовив він, узявши її під руку, прикриту шовковою хусткою. — Ти прийшла до церкви так рано?

— Я погано почуваю себе. Ходімо на вулицю.

Тепла ніч. Здавалося, будинки не стоять на землі, а висять у повітрі. Все якесь невагоме. Пахощі магнолій. Далекий шум міста. З паперті зійшли на невеличкий майдан.

— Недобрий — мовила вона хрипким, ніжним голосом: її хрипкий голос і справді був дуже ніжний. — Який ти недобрий. Чому не приходиш?

— А чому ти урвала молитву?

— Чому? Бо яке пуття молити господа, щоб він полегшив мої страждання, коли страждаю я через тебе? — відказала вона, засміявшись, і, враз споважнівши, вела далі: — Мабуть, нас усіх охопила якась передсвяткова істерія. Я не сплю, не їм, лише молюся й молюся, а за що? — Тантаніс поцілував її в щічку, а вона, хоч і притислася на мить до його жарких губів, мовила: — Ні, ні, нас тут бачать. І не йди зі мною далі того рогу. Там вулиця освітлена і…

— Тоді вертаймося до церкви.

— А чого?

— Вважай, що душа моя десь заблудилась і ми йдемо її шукати.

Вернулися назад.

— А як же шукати заблудлу душу?

— Поцілунками.

— От недобрий. Ви, любий друже, такий до мене недобрий. Так і не розповіли, як справи з викраденням опудала дядька Рамона. Навіщо ж ви мене цілуєте, коли нічого не хочете для мене зробити?

Вона зверталася на «ви», ніби віддаляла його від себе, і водночас горнулася до нього й лоскотала своїми довгими віями його вії, бо знала таку любовну гру.

— Ні, ні, не так… — казала Ана Хулія, а він тим часом, не мовлячи й слова, витягував губи й цілував її. — Отак, отак, нижче нахили обличчя, щоб твої вії лягли на мої, а тоді закліпай. Ні, ні, не так… — А він цілував і цілував її все вологішими губами в тіні під пальмами. — Почнімо знову, — говорила, — нумо, почнімо знову… Ти торкаєшся своїми віями до моїх…. То ти знаєш, чому ти маєш викрасти опудало дядька Рамона?

— Чому? Чому, дурненька? — Він уже не цілував її, а тільки проводив кінчиком свого холодного носа по її вологому носику. — Атож, знаю. Тому що кохаю тебе.

— І тому, що вдома на мене вже дивляться мов на дурну. Моя сестра Грела…

— Ота…

— …тільки про це й говорить.

— Ти знаєш мій план.

— Щось не дуже віриться, хоч, зрештою…

— Сумніваєшся?

— Так. Якби ти був…

— Розумію. Якби я був з ваших. Класова солідарність, чи не так?

— Тільки не класова. Мій брат Тройо страх як ненавидить слово «клас», а воно часом у мене прохоплюється. Існує ще солідарність між родинами, тому Грела вважає, що хоч хай як я тебе проситиму й покладатимусь на тебе, ти пообіцяєш, але нічого не зробиш.

— Звісно, для них моя родина…

— Годі про це. Але якщо ти врятуєш дядька Рамона від глуму (згадався басистий голос падре: «І задля глуму надписали вгорі на хресті «Цар Іудейський»), то ти так заткнеш рота Грелі й усій нашій касті, що їм уже не буде чим крити.

Обоє замовкли й тільки дивились одне на одного повними ніжності очима.

— Ти навіть не можеш собі уявити, як мене вдома гризуть, — прошепотіла вона, немовби пробуджуючись із мовчанки. — Кажуть, що ти, мовляв, не тільки поганого роду, не тільки різник (бо комерція, яку провадить твоя родина, — найостанніша), не тільки облудник, що прикидається святим, не тільки блюзнір, масон і вільнодумець, але й зловмисник: що ніби ти хочеш